Маленьке горе - маленької людини

Ця історія трапилася зі мною особисто. Правда, головною героїнею розповіді стала дівчинка, яка мешкала неподалік, 12-річна Євгенія. Говорила вона небагато, можливо тому, що дуже змерзла. Але про все – за порядком…

Глибока осінь. Краплі дощу монотонно стукають по віконній шибці. І від того, що перебуваєш у теплі та комфорті, чай здається ще смачнішим. Підходжу до вікна. Вітер хилитає гілками дерев, зриває листя, шумить. Несподівано око вихоплює силует людини, яка сидить на дворовій гойдалці, яку розхитує рвучкий вітер. Погодні умови і маленький силует несумісні. Думки роїлися в голові, мов бджоли. Але вже наступної миті одягнула пальто і вийшла у двір. Наблизилася до гойдалки і побачила дівчину-підлітка, років дванадцяти.

Мабуть, довго сиділа, бо трусило її так, що й відповісти нічого не могла. Запросила її зайти до мене. Євгенія, так звали дівчину, замислилася. Не чекаючи згоди, повела її до під’їзду. Холод своє зробив. Знявши мокрий одяг, закутала пледом і налила гарячого чаю. У дівчинки руки тремтіли від холоду так, що чашку тримати не могла. Поволі вона зігрілася і мовчки занурювала печиво у чай, присьорбуючи його з чашки. Я мовчала. Та й про що було запитувати? Думаю, захоче, сама щось розповість. Бачила по очах, що їй хочеться поговорити, але я для неї була пересічною незнайомкою. То чи варто починати? Варто.

З’ясувалося, що живе вона з матір’ю. Мати часом зловживає алкоголем.

- Ні, - каже, - вона не п’є. Просто приходить дядько Петро і завжди приносить горілку. А мене відсилають погуляти. Інколи мама може вдарити, коли я не хочу йти. А сьогодні дядько Петро виставив за двері. Він вже пішов, я бачила, але двері квартири закриті. До бабусі поїхати грошей не було, це інший кінець міста. Ви, не переживайте, мама зараз прокинеться і я піду додому.

Непомітно минула ціла година. Кажу:

- Якщо хочеш, то залишайся!

- Ні, тоді мене покарають, - мовила дівчинка. - Я й так у вас засиділася.

Вона швиденько зібралася і побігла додому.

Я ж як нишпорка пішла за нею. Постояла, поки в одному з вікон не з’явилося світло. Мої думки були хаотичні. Що робити? Дуже вже шкода було дитину. Скільки дітей живуть у таких умовах, і мама для них найдорожча. Ось таке маленьке горе - маленької людини.

Наступного дня і ще кілька днів поспіль дзвонила у двері, але ніхто не відчиняв. І Женьку більше не бачила. Значно пізніше дізналася від сусідів, що вони переїхали до Кам’янця-Подільського.

Усі ми родом з дитинства, як і наші проблеми.