На роботу не пускав, докоряв кожною копійкою і бив

Ця історія трапилася у реальному житті. Імен не називаю або змінюю, та збіг можливий. Записано зі слів співрозмовниці і за її згоди.

Вона одружилася у 16 років. Бо в селі у 20 років, то вже стара дівка. Та й чоловік трапився гожий. Дарма що вже був одружений і старший на 20 років. Заслав сватів і справили весілля.

Первісток з’явився через рік. Ще через рік народилася донька. Валентина ж після пологів розквітла як весняна квітка. Струнка, висока, завжди усміхнена. Правда, по господарству не дуже. Та й звідки взятися тому навику. Батько з матір’ю цокотіли над нею, як над розбитим яйцем. За холодну воду не бралася. Мати допомагала з дітьми як могла.

Зятеві то не дуже було до вподоби, що теща більшу частину часу була у них, але мовчав. Та сталося так, як не чекалося. Підступна хвороба забрала матір так швидко, що Валентина й не спам’яталася. Батько з горя запив, і вже не було кому допомогти чи розрадити. Чоловік дедалі частіше став докоряти Валентині хатніми неполадками. То не так випрала, то щось праскою спалила, то борщ не такий, то діти занадто гамірні.

Уперше чоловік підняв руку на Валю, коли прийшли з сусідського весілля. Після одруження це був перший вихід у люди. Молода жінка танцювала і веселилася від душі. Чоловік після кожного її танцю ставав чимраз похмуріший. А коли прийшли додому, то вже слів не добирав. І така, і сяка, і всі на тебе дивилися немов на шльондру. Коли ж Валя спробувала заперечити йому, аргумент був «вагомий». З часом Валентина дізналася, що перша дружина не витримала докорів та побоїв і тому розлучилася.

Діти підростали. Але на роботу не пускав. Докоряв кожною копійкою. А бив, як добрий день казав. З будь-якого приводу. Пішла до криниці по воду - сусід сказав: «Доброго ранку». Для Валі добрий ранок завершився добрими стусанами. Якщо дітей не було дома, то своє право чоловіка підтверджував з особливою люттю. Коли ж завагітніла третьою дитиною, бив так, що кров бризками летіла в усі боки. Вперше тоді закричала. На крик збіглися сусіди. «Швидка» забрала непритомною в лікарню. Все таємне водночас стало явним. Втрачена дитина стала останньою краплею. Забрала дітей і пішла до батька. Він теж ніби прозрів, згадав, що у нього є донька, внуки.  

- Мені зараз 32 роки. Чи хочу я заміж? Ні. Пам’ять тіла не дає забути той біль, який пережила, - каже Валентина. - Мозок не може забути тих принижень, через які довелося пройти. Завжди думаю, чому батьки погодилися на його пропозицію? Батько мовчить, каже, що винуватий переді мною. Була би мати жива, може би все інакше було. А так, вже як є. Розумію, що не треба було терпіти. Соромно було би і тоді, і тепер. Завжди думала, а що скажуть люди. Та боліло ж не людей, а тільки мене...