Вдома - батьки-алкоголіки, в інтернаті - байдужий персонал і хтиві чоловіки

Дзвонять і пишуть жінки. Хтось хоче написати самостійно свою історію, а хтось каже: я вам розповім, а ви напишіть. Сама, каже, не напишу. А у вас вийде. Імен не називаю, або змінюю, та збіг – можливий.

Я жила в інтернаті. Мене туди оформили соціальні працівники, забрали від п’яниць-батьків. Тепер, коли доросла, часто роздумую, що було б краще: з ними чи без них. Спочатку в інтернаті було ніби добре. В усякому разі мала можливість виспатися. Мені тоді було 11 років. Якщо не рахувати періодичних розборок між дівчатами, то жити можна. Спершу до батьків на вихідні ходила, але мене ніхто не чекав. Тому залишалася у вихідні в інтернаті. Так доросла до п’ятнадцяти років.

Тоді були модні табори праці і відпочинку. Нас повезли в Одеську область на збір черешні. Жили ми в школі, там харчувалися, після саду ходили на море. Нам навіть гроші заплатили, коли ми вже верталися додому. Подобалося нам таке життя. Кожного вечора влаштовували дискотеку. Вчитель музики грав на баяні, а зрідка - навіть місцевий оркестр. Але дуже вже ласий баяніст був до дівчат. Вбиральня була у протилежному кінці від того класу, де ми жили. І коли одного разу я бігла у свій клас, хтось раптом різко притиснув мене до стіни. Від несподіванки і від болю ледь не впала, але чоловічий голос наказав мовчати. Лампочка ледь світила, та я розгледіла, що це наш музикант. Пручалася як могла. Тепер розумію, що потрібно було кричати, голосно кричати. А тоді страх паралізував. І навіть не за себе хвилювалася, а за те, що скаже вихователька, яка з нами ночувала, соромити буде перед усіма. Відбивалася, а це чмо (мова оригіналу) вовтузилося біля мене і було дуже близьке до свого задоволення. Я ж раптом зрозуміла, що можна по стінці сповзти вниз і це був шанс. Він подумав, що я знепритомніла і відпустив одну руку. Тоді різко підвелася і щосили побігла у клас. Ґудзики у халаті пообривалися. Влетіла у клас і шмигнула до подружки в ліжко. Вихователька, яка мала за нами приглядати, спала аж хропіла. Плакала в плече подружці, ледве заснули. Через два дні ми поїхали додому, а ще через кілька тижнів всіх нас повели на огляд до гінеколога, яка не церемонилася з «малолітніми шльондрами». Інтернат, в якому я перебувала, був не на кращому рахунку. Слава Богові, його закрили.

Я вийшла заміж, маю сім’ю, троє діток. Чому вам подзвонила і розповіла це все? Тому що завжди думаю, наскільки ми, нікому не потрібні діти, вразливі й беззахисні. Вдома - батьки-алкоголіки та їхнє оточення, в інтернаті - байдужий персонал і хтиві чоловіки. І завжди сам на сам зі своєю проблемою.