Ніколи. Нікому. Нізащо

Європейців, як і всіх людей доброї волі, цікавить, про що тепер думають пересічні українці та чи хочуть вони переговорів з росією, щоб припинити війну.

Моя донька вже більше 20 років живе і працює у Франції. Зараз допомагає українським переселенцям. Коли росія напала на Україну, почала бомбити Київ та інші міста і села, вона запропонувала нашій сім’ї переїхати до Франції. Ми відмовилися. Я навіть заспівав їй для настрою відому пісню, в кінці якої перефразував слова: «Не здамо москалеві місто закоханих мрій. Як тебе не любити Києве мій».

Ось вам і відповідь. Українці дуже люблять свою країну і готові віддати за неї своє життя. Тому вони думають не про переговори, а про перемогу на полі бою і на кожному робочому місці. А про що їм ще думати? Коли вже протягом року вдень і вночі на їхні села і міста падають снаряди, бомби, ракети? Коли окупанти повсюди вбивають мирних мешканців, руйнують їхні домівки, гвалтують жінок, вбивають і крадуть їхніх дітей. Подивіться в інтернет мережі на неймовірні кадри звірств у Бучі, Гостомелі, Бородянці та інших селах та містах і ви зрозумієте, чи захочуть українці згодитися на якісь перемовини з окупантом та ще й на його умовах? Запитайте про це у тієї бабусі з Сумщини, яка у перші дні війни з палицею в руках зупиняла танки загарбників. Вона запитувала у них, «ти куди заїхав «орку»? Так називають агресора. «Твоя земля там на росії, на мочарах і болотах». Запитайте у неї та її односельців, що палять ворожу техніку, підривають склади зі зброєю, чи захочуть вони якихось домовленостей із загарбниками. Запитайте про це у тих людей, які стоячи на колінах, проводжають в останню путь своїх героїв-захисників. Чи у того хлопчика, який сидить на руїнах свого будинку, де під завалами загинули його батьки. Коли він виросте, чи простить він ці злочини рашистам? Запитайте у моїх односельців, котрі збирають на фронт найкращі продукти і через волонтерів передають на передову. На саморобній етикетці, що на банках, пишуть: «Воїне повертайся живим. І поверни банку!».

Політики переконують нас, що всі війни закінчуються мирними переговорами. Нерідко їм потакують і мудрагелики з нашої журналістської братії. Українці твердо кажуть: «Брехня!». Війни закінчуються або перемогою, або поразкою. А мирні переговори з окупантом та ще й на його умовах – це капітуляція! Це поневолення і знищення народу, його мови, культури, звичаїв і традицій. Перемога – це звільнення законної української території від окупантів, це Міжнародний трибунал, покарання бандитів за скоєні злочини і відшкодування всіх збитків. Такий мирний план президента України, бо така воля його народу. Така воля усіх українських воїнів, що незламно стоять по всій лінії фронту. Така воля тих безстрашних захисників Бахмута, котрі навіть коли закінчуються патрони забирають зброю і набої вбитих окупантів і в чергову атаку знову в них летять гранати і клекочуть кулемети. Бо така воля наших захисників: «Ні грудки рідної землі не здамо нікому, ніколи, нізащо!».