Дослідження Маленького Альберта
Експеримент
Однією з найвідоміших особистостей в історії психології є, на диво, не психолог. Відомий як “Маленький Альберт”, це псевдонім було надано маленькій дитині, залученій до суперечливого психологічного експерименту, метою якого було вселити страх перед пацюками — фобія, що також поширювалася на інші подібні подразники, включаючи м’які білі іграшки та навіть білу бороду.
Дослідження Маленького Альберта, проведене біхейвіористом Джоном Б. Уотсоном разом з аспіранткою Розалі Рейнер, є примітним. Їхня робота базувалася на ранніх експериментах російського фізіолога Івана Павлова, який продемонстрував умовний рефлекс у собак. Уотсон розширив основи дослідження Павлова, показуючи, що і люди також можуть піддаватися класичному кондиціонуванню в контексті емоційних реакцій.
Що відбулося під час експерименту з Маленьким Альбертом?
Об’єктом цього експерименту, якого Уотсон і Рейнер назвали “Альберт Б.”, але тепер більше відомого як Маленький Альберт, стали різні подразники, яким він піддавався лише у дев’ять місяців. Серед них були білий пацюк, кролик, мавпа, маски та навіть горючі газети, всі розглянуті для вивчення реакцій дитини.
Спочатку дитина не проявляла жодного побоювання щодо наведених предметів. Однак, Уотсон драматично змінив хід подій. Коли Альберт вперше зіткнувся з пацюком, Уотсон вдарив металеву трубу молотком, створивши різкий звук.
Зрозуміло, дитина закричала у відповідь на гучний звук. Після кількох поєднань білого пацюка з цим лякаючим звуком Альберт навчився очікувати лякаючий звук, щойно побачивши пацюка. Відповідно, він почав плакати лише від вигляду пацюка.
Уотсон і Рейнер зафіксували: “В той момент, коли показали пацюка, немовля почало плакати. Майже одразу він різко повернувся наліво, упав на [своє] ліве боку, піднявся на всіх чотирьох, і втік так швидко, що його ледь встигли зловити, перш ніж він впав з краю столу.”
Цей сценарій служить класичним прикладом класичного кондиціонування. Такі тривожні досвіди можуть призвести до тривалих страхів, як видно на прикладі різних фобій.
Класичне кондиціонування в експерименті з Маленьким Альбертом
Дослідження Маленького Альберта ілюструє принципи класичного кондиціонування, застосовані до емоційних реакцій. Процес можна розділити наступним чином:
- Нейтральний подразник: Об’єкт, що не викликає реакції (білий пацюк).
- Несумісний подразник: Подразник, що викликає інстинктивну реакцію (гучний звук).
- Несумісна реакція: Природна реакція, спровокована несумісним подразником (страх).
- Умовний подразник: Подразник, який після повторних асоціацій з несумісним подразником викликає реакцію (білий пацюк).
- Умовна реакція: Реакція, викликана умовним подразником (страх).
Генералізація подразника в експерименті з Маленьким Альбертом
Окрім ілюстрації того, як емоційні реакції можуть бути кондиціоновані в людей, Уотсон і Рейнер також спостерігали явище, відоме як генералізація подразника.
Це відбувається, коли подразники, що мають схожість з оригінальним умовним подразником, викликають аналогічну реакцію.
Після кондиціонування Альберт не лише проявляв страх перед білим пацюком, але також розвивав страх перед різними подібними білими предметами. Серед них були й інші пухнасті речі, такі як хутряне пальто Рейнер та святкова борода Уотсона.
Критика та етичні питання експерименту з Маленьким Альбертом
Незважаючи на свою значущість у навчальних планах з психології, експеримент піддався значній критиці. Дослідницький дизайн не мав належної конструкції. Уотсон і Рейнер не впровадили об’єктивний метод для оцінки реакцій Альберта, натомість обравши свої суб’єктивні інтерпретації.
Крім того, в цій дослідженні виникають етичні дилеми. Маленький Альберт зазнав психологічної шкоди через створення страху, якого раніше не існувало. У сучасних рамках такі експерименти були б суворо заборонені.
Доля Маленького Альберта
Вічним питанням залишається, що сталося з Маленьким Альбертом, однією з загадок психології. Перш ніж Уотсон і Рейнер встигли виправити стан Альберта, він разом із матір’ю переїхав. Появилися спекуляції про те, що хлопчик виріс з ірраціональним страхом перед білими пухнастими істотами.
У 2009 році дослідники оприлюднили свої findings, пов’язані з розкриттям особи дитини. Доктор Холл П. Бек очолив семирічне розслідування, яке стверджує, що Маленький Альберт насправді звався Дуглас Меррітт.
На жаль, дослідники повідомили, що Дуглас помер 10 травня 1925 року у віці шести років від гідроцефалії, недуги, з якою він боровся з самого народження.
Проте в 2014 році нові свідчення були надані висновкам Бека і Фрідлунда, коли дослідники запропонували докази, що хлопець на ім’я Вільям Баргер міг насправді бути справжнім Маленьким Альбертом. Баргер народився в той же день, що і Меррітт, у годувальниці, яка працювала в тій самій лікарні, де народилася мати Меррітта.
Висновок
Спеціалісти, хоча й продовжують шукати істину про справжню особу Маленького Альберта, погоджуються, що його слід залишив незабутній слід у дисципліні психології. Це дослідження суттєво сприяло нашому розумінню процесу класичного кондиціонування та ілюструвало механізми кондиціонування страху, що допомогло спеціалістам у сфері психічного здоров’я усвідомити виникнення таких умов, як специфічні фобії та посттравматичний стресовий розлад.
