Вчителька з Буковини Вероніка Сигедін: Пишу про те, що тривожить

Не раз можна почути фразу – життя – вічна творчість. Але не обов`язково бути балериною, художником чи письменником. Можна просто творити добру атмосферу довкола – і це буде не гірший вид творчості, ніж, до прикладу, балет.

Саме ореолом доброти та людяності оточена мешканка села Турятка Вероніка Сигедін. В минулому – вчитель, все життя вона творила, впливала на формування невинних душ дітей.

Народилася жінка 1950 року у Старому Вовчинці на Глибоччині. Закінчила сільську школу, там і почала писати вірші. Але вступала на філологічний факультет аж через чотири роки. Власне, до того часу працювала у колгоспі на полі, в інтернаті на кухні. Перш ніж вступити, пройшла трудову школу. Росла без батька, у сім`ї було шестеро дітей, Вероніка – наймолодша.

Навчання, пригадує жінка, любила, на науковій конференції виступала з доповіддю і отримала нагороду від ректора.

Російськомовну поезію В. Сигедін «Совість» виконує церковний хор у селі

- Вчителювала я у двох школах – у Стерчому і Турятці, - розповідає пані Вероніка. - У Стерче мене направили, там виділили квартиру. Дуже гарно прийняла сім`я, в якої я жила. Дітей вони не мали, сприймали мене за дочку. Там  попрацювала чотири роки. Коли прийшла, мені було 25 років. Нас прийшло тоді на роботу 8 чи 9, і я була найстаршою. Хоч не мала досвіду, але молодші ніби відчували мою старшість, бо часто запитували і з математики щось, і взагалі радились.

Школярів заманювала знаннями

Усіх молодих вчителів у школі дуже любили. Та і діти завше тягнуться до молоді. Вероніка Іванівна пригадує, що учні часто кликали молодих педагогів, і старших було навіть шкода, адже вони ніби відійшли на задній план у дітей.

- Я намагалася захопити школярів знаннями, - каже вчитель, - приходила до класу, віталася з дітьми, і, не розгортаючи ні журналу, ні конспекту, починала урок. Не казали ніколи «встаньте», «сядьте». І мені за це не раз робили зауваження. Та дітям такий підхід подобався. Вони завжди ставали на мій захист, коли хтось із колег робив зауваження. Я ніколи не думала, що знайду в їхніх особах безневинних захисників. Було дуже багато добра, а зле я не пам`ятаю – не було часу на таке уваги звертати.

Вночі з дітьми їхали у театр

Пані Вероніка намагалася прищепити дітям любов до творчості. І їй це, власне, непогано вдавалося – часто їздили на екскурсії, навіть одного разу поїхали на нічну виставу до драмтеатру, хоча це було тоді заборонено.

- Повезла я колись один старший клас у театр. Розповіли вони своїм одноліткам про красу театру, про виставу. Ми ще перед тим провели словниковий диктант, склали тлумачний словник - розповіла дітям про бароко, партер, сцену, антракт – все це вони вивчили. Я їм показувала, розказувала. А коли ми приїхали, діти мені весь час казали про те, що знають. Ми якраз у той період готували «Наталку Полтавку», і якраз цю виставу дивилися. Я спеціально рвалася показати дітям як грають актори, щоб вони мали уявлення про це. Я їх вчила формувати свою думку. Якщо щось не добре – ми сперечалися. І коли ці діти розповіли про свою поїздку, інший клас теж захотів. Казали, що втечуть. Але ж вистави були лише вночі.

Втім, ніч на заваді не стала. Директора в школі не було, завуч зробив вигляд, що не чув нічого, і школярі, разом із молодим вчителем, поїхали останнім автобусом до Чернівців. Тільки про це не мав ніхто знати. Але вчитель, у пориві радості, забула про те, що вертатись додому буде нічим.

- І ось серед дороги встала на ноги, і стояла так до Чернівців – я згадала, що немає чим вертатися додому, - розповідає пані Вероніка. – Я вже думала завернути дітей. Ми подивилися виставу, хоч і не пам`ятаю назви спектаклю – було не до того. І тут ми виходимо з театру, а біля нього стоїть водій – він чув нашу розмову, підійшов до мене і сказав, що повезе нас у село. Але не автобусом, а вантажною машиною. Казав, що у тата попросив. Я зрозуміла, що він татові нічого не сказав, бо стояв у кімнатних капцях. І він нас привіз – ні копійки не взяв, натомість сказав, аби діти слухали мене, і поїхав. Я ще кілька разів його бачила.

Наступного ранку у школу вчитель і прийти боялася – боялася гніву директора. Він її викликав, але не запитував нічого, лише попередив, щоб це був останній раз. Та потім сів біля неї і почав, ніби нічого й не трапилося, розпитувати, як все пройшло.

Тікали з уроку, аби привітати педагога

Після школи у Стерчому Вероніка Іванівна вийшла заміж та переїхала до Турятки. Там теж не відступала від своїх принципів – їздила з дітьми на екскурсії, запрошувала відомих людей Буковини, розвивалась сама та вчила мислити дітей.

Одного разу стався теж досить цікавий випадок.

- У мене був порядок - з уроків не викликати нікого, - каже жінка. - Раптом серед уроку мене викликають. Я вийшла і аж застигла з відкритим ротом – діти зі Стерчого прийшли мене привітати. Вони втекли з уроків. Там залишилася частина, а решта приїхала до мене. Я потім передзвонила директору, запитала, чи діти повернулися. То він насварив їх, але, каже, прийшов до учительської і від душі розсміявся. Цей випадок мені дуже запам`ятався. Бо колеги з Турятки казали, що не до кожного приїдуть діти.

«Іван Топало замінив мені батька»

Чи не найтяжчим випробуванням для Вероніки Іванівни стала втрата порадника, вчителя та наставника Івана Касіяновича Топала. Свого часу цей чоловік змінив повну пригод кар'єру військового на скромне життя сільського вчителя. Об'їздивши півсвіту, він повернувся до рідного села та присвятив йому себе цілком. Пройшовши шлях від військового керівника до директора ліцею, збудував нову школу і заснував музей, присвячений винятково життю Старого Вовчинця та його мешканців.

- Ця людина замінила мені і брата, і тата. Треба берегти пам`ять про нього, і мені дуже шкода, що так сталося, - з жалем каже пані Вероніка. - Я не раз приїжджала до нього у музей. Ніби відчувала, що то була остання зустріч. Він жалівся, що не дають можливості перекрити дах. Коли ще працювала, завжди телефонувала йому, просила поради. І він ніколи не відмовляв, наштовхував на правильну думку. Це була золота людина. Я їхала до нього як до тата - просто побачити, поговорити. Ще щось хотіла його запитати, поговорити. Але не встигла. Тому коли хочеться щось зробити – робіть, а не відкладайте на потім.

Каже, не могла оговтатись від втрати такої людини. Похорон пережила, але з голови не йшли сумні думки. Тому присвятила йому вірш «Втрата».

Чотири вірші жінки стали піснями

Вероніка Сигедін писала вірші ще зі школи, але практично ніхто у селі про це не знав, адже жінка переконана, що слава їй не потрібна. Тому писала, аби душа заспокоїлась. А, виплеснувши на папір всі переживання, ставало значно легше.

Та чотири вірші педагога стали піснями. Музику до них писав глибоцький композитор Орест Юркевич.

Перший вірш, який став піснею – «Рідне село» - жінка вирішила залишити щось на згадку про село.

Ще одну пісню пані Вероніки – «Совість» - виконує церковний хор.

Вісім років збирала народні пісні

Окрім того, що Вероніка Іванівна сама пише, вона збирала народні пісні села. І один учень видав 40 пісень, зібраних жінкою у книжечці «З цілющого джерела». Одну з них вона чула він мами.

Пам`ять про воїнів залишиться на папері

Не могла оминути болісну тему війни. Ще на початку бойових дій з села на Схід подалися четверо хлопців – Давидяну Денис, Тіфірюк Віктор, Остафійчук Віктор та Петрашко Денис. Остафійчук отримав серйозне поранення, лікувався. Їм вона теж присвятила вірш.

Ця жінка – нескінченне джерело життя і творчості. Вона і переспіви пиши, і переклади. Вероніка Іванівна завше намагається розрадити, допомогти влучною порадою та ще раз переконує – поважний вік – не перепона для творчості. Головне – аби вогонь горів у серці.

Яна МАРІЯНЧУК