Жителька села Майдан Іспаський Вижницького району Чернівецької області Ольга Іллівна Кордяк уже розміняла восьмий десяток. Хай би як нелегко складалося її буття – залишається життєлюбкою. Із радісним вогником в очах жінка розповідає про дітей, онуків, правнуків. Пишається кожними їхніми здобутками, наче власними. З її слів зрозуміло, що немає ледарів у родині, і як запевняє сама Ольга Іллівна: «Усі при ділі, ніхто не байдикує: хтось роботу найшов, хтось ще навчається». Вочевидь, аби йти з нащадками в ногу, жінка старається у міру можливості вести активний спосіб життя та навіть вправно користується мобільним зв’язком.
Вишивати навчила мати, а писанкарство перейняла від сусідки
Особливий ажіотаж у хаті Ольги Іллівни можна спостерігати напередодні Великодня. Хіба можна відмовити односельцям написати писанок?
– Писанкарство перейняла від сусідки, пишу людям на село перед Великоднем. Зо двісті писанок зроблю, тоді всім вистачає, – розповідає буковинка. – Буває, одна господиня може і зо два десятки яєць принести, а коли я все порозписую, тоді назад забирає. Малюю писанки за усіма правилами – воском, побільше хрестиків наношу, пишу «Христос Воскрес!» і навіть можу вказати який це рік. Відтак їх «печу» у духовці, потім віск витираю. У нас немає такої моди, що писанка має бути живою, що вона має залишатися оберегом на роки. Ні. Ми писанки їмо після освячення. Дехто на Великдень роздає писанки як поману за померлих.
Також Ольга Іллівна майстерно гаптує, каже, мама колись навчила. Зазвичай створює вишиті роботи для себе – рушники, сорочки.
– Люблю на рушниках зображати Богоматір, Ісуса Христа або ж квіти, лебеді. Ще маю зробити вишивку малій у придане, бо є онучка відданиця, – бідкається бабуся за долю майбутнього покоління.
«Донька свариться зі мною, а я маю такий азарт до того...»
– Донька свариться зі мною, а я маю такий азарт до того – йти до лісу і ягоди чи гриби збирати. Грибні місця з весни під дубами і буками, а у літі – під березами і ялицями. Підпеньки також полюбляють рости попід ялицями, біля пеньків, – ділиться своїми секретами буковинка.
Каже, змій не боїться, мовляв, головне – не наступити на них. Правда, можуть налякати стареньку, якщо повзають попід хату. Тоді їх вбиває, бо не годна терпіти, у лісі ж плазунів не чіпає.
«Борони Боже, аби мамам доводилося хоронити дітей»
– Молодшу звуть Світланою, середульщу Стапанією, а найстаршу – Галиною, – розповідає жінка про своїх доньок. – Другим, після Галини, ще був Миколай 1963 року народження. Борони Боже, аби мамам доводилося хоронити дітей. Це невимовне горе. Ми досі усі плачемо за ним. Згадуємо. Він раптово помер, грав у футбол. То був День лісоруба у Берегометі. Він не був лісорубом, але дуже любив футбол, як тепер любить один із його синів. І вони пішли на ту зустріч у Берегомет. Там старші люди грали і він пішов з ними. Перший тайм виграв і присів. Друг підійшов, питає: «Миколо, чого не йдеш другий там грати?». Син відповів: «Мені щось так гаряче стало в грудях». Тут невістка дзвонить, щоби він йшов додому, бо на весілля мали йти. А він каже: «Я вже, Валя, їду». Пішов, взяв пляшку води, переодягнувся, сів в машину, від’їхали кілька метрів від стадіону і син лиш голову похилив... Уже чотири роки його з нами немає. Багато зійшлося тоді людей на похорон, які любили і поважали мого Миколая.
Незважаючи на пережите, буковинка не дозволяє собі впадати у відчай. Невичерпний сум допомагають долати найрідніші, особливо тішиться, коли у гості приїжджають онуки і правнуки, яких має по дев’ятеро.
«Лишень на фотокарточці його бачила»
Розповідаючи про себе, Ольга Іллівна повідала, що 35 років відпрацювала у колгоспі ім. Т. Шевченка, сім років була ланковою.
– Як віддалася у 15 років, так і в колгосп пішла працювати. Мусила, – зізнається пані Ольга. – Адже мама ростила мене самотужки, була вдовицею. Тато загинув у Вінницькій області. Тоді вільну Україну здобували, як ото тепер. І батько пішов її здобувати, його там вбили. Війна була, 1942 рік, я лиш шість місяців мала, як тато загинув. Лишень на фотокарточці його бачила. Вчитися мені не було як, закінчила три класи, потім з мамою до колгоспу ходила, згодом – сама, доки не вийшла на пенсію.
– Ольго Іллівно, зараз Вам вистачає пенсії, яку отримуєте?
– Та де це нормальна пенсія? У мене лише 1160 гривень. Оце і на ліки треба, аби хоч трохи було більше, але нема. Виживаю з городини, роблю закрутки. Ще маю зо 30 кролів і 40 курей. Треба ж мати з чого стіл накрити, якщо схочуть у гості приїхати діти, онуки, правнуки.
– А які родинні свята найбільше подобаються?
– Усі свята мені подобаються. На Пасху, на день народження приходять всі мене відвідати, на коляду. Я дуже рада з цього! Онуки, правнуки такі дорогі моєму серцю! Аби потішити найменших – правнуків онуків, мушу запасатися цукерками, інколи декілька гривень можу виділити. А ще й з днем народження треба поздоровити.
– Поділіться секретом: як вижити на мізерну пенсію?
– А я так, економлю. Там десь продам курочку, десь – городину. Собі мало що купую, головне, щоб у хаті було борошно, цукор, сіль, олія. Хліб печу собі сама, а молоко мені донька приносить. Бо корову вже багато років не тримаю, не годна її пасти. Але стараюся, щоб завжди мала що вділити дітям. Ще бракує одного до правнуків і буде їх десятеро (усміхається, – авт.). А загалом, усі діти-правнуки мене люблять, усі стараються чимось допомогти, підтримати.
– Якою буде Ваша головна життєва порада молодим?
– Треба вірити у Бога, у мене і діти, і онуки – всі вірять. І старатися нікого не ображати, правильно до всіх ставитися. Бо образа – це великий гріх. Кого ображаєш, той плаче на тебе. Тож слід нікого не ображати і просити у Бога здоров’я.
Ольга ШУПЕНЯ
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар