Мабуть немає жодного чернівчанина, котрий би прогулюючись вулицею Кобилянської не зупинявся на мить, аби послухати «Марічку» чи Луї Армстронга у виконанні чоловіка у візку. Він не просить милостині, не чекає на співчуття, а просто грає. Для людей і для себе. Звуть його Петро Савчук і, зізнаюся, більш життєрадісної людини із такими життєвими обставинами особисто я не зустрічала. Все життя він мав міцне здоров’я, займався спортом і брав від життя все. Мав роботу, яку любив, одружився з жінкою, котру кохав, став батьком трьох чудових дітей, яких виховував бути гідними та чесними. Та одна мить змінила все. Чотирнадцять років тому стався нещасний випадок і він втратив здатність ходити, однак ця трагедія не відібрала у нього радості життю.
Батько купив гармошку, яка коштувала, як корова
Петро Савчук народився у багатодітній родині у селі Більче Золоте, Борщівського району на Тернопільщині. З теплотою у серці згадує своє дитинство у цьому мальовничому краї. Розповідає, в їхньому селі є цілющі джерела, поблизу яких збудували санаторій. У радянські роки його відвідували чимало представників партійної верхівки. А ще є печери, вхід до яких під час Другої світової війни підірвали і завалили війська НКВС. Пригадує, як малим грався там, пробираючись всередину повзком крізь невеличку щілину у завалі, й як його вражала велич самих печер – величезних і просторих.
– Дитинство і юність минули у скрутні повоєнні часи. Нас у батьків було троє, і доки батько був на фронті, мама сама справлялася і з нами, і з роботою у колгоспі, розповідає чоловік. – Любов до музики мені прищепили з дитинства. Мама водила мене малого до церкви, дуже любив слухати, як співає церковний хор. Згодом і сам почав підспівувати. Співав увесь час, хоч би куди йшов і хоч би що робив. Мабуть, тоді і зрозумів, що саме цим хочу займатися у житті. Пам’ятаю, як захоплювало дух, коли увесь хор співав колядки. Коли вже був учнем шостого класу, у нашій школі організували ансамбль гармоністів. І батько з такої нагоди купив мені гармошку. На той час (1955 рік) вона коштувала 400 карбованців – величезні гроші, особливо для колгоспника. Стільки ж коштувала добра корова. Щоб було більш зрозуміло, які то були гроші, скажу – моя мама рік у колгоспі працювала за мішок цукру. А як не мала 30 трудоднів на місяць, і того не отримувала. Із 36 гармоністів в ансамблі у мене виходило найкраще. Ми їздили на різні фестивалі, які організовували на Тернопільщині. І якось нас запросили виступити у самому Тернополі у муздрамтеатрі. Мали відіграти три композиції. Наш диригент поспішав на літак до Києва, бо мав здати іспит, і каже, Петре, будеш диригентом замість мене. Я тоді був лише семикласником. Дуже пишався такою відповідальністю. Однак, не маючи досвіду, став так, що половина ансамблю мене не бачила, тож коли дав знак розпочинати, частина музикантів не побачила його і не видала ані звуку. Мій перший досвід у ролі диригента був невдалим. Того ж року у школі вчитель співів організував духовий оркестр і я, ясна річ, до нього приєднався.
Вступав до музичного училища 4 рази
Шкільної самодіяльності мені було замало і захотів поступити у справжнє музичне училище. Отже, ми із батьком приїхали до Чернівців і пішли до культосвітнього училища біля колишньої школи №26, нині гімназія №5. Однак мене не прийняли, сказали, що вступити можна тільки після закінчення музичної школи. Ясна річ, що у моєму селі її не було. Те саме мені сказали і у музучилищі. Довелося повернутися додому і продовжити навчання у школі. Після 8 класу спробував вступити до музичного училища на Закарпатті, у місті Хуст. Втім, знову провалився – оцінили мої здібності гри на баяні на «четвірку», а це тоді був непрохідний бал. Однак здаватися не мав наміру і наступного року спробував ще раз – грав на трубі і мене зарахували. Пам’ятаю, моя перша труба коштувала просто неймовірних грошей – 1400 карбованців. Батько допоміг купити інструмент, казали, він із самої Канади. Проте виявився старим і зношеним, тож він не звучав. Через деякий час вирішив, що хочу грати на кларнеті. Так цього прагнув, що за три місяці сам опанував гру на цьому інструменті і вже скоро грав другу партію у духовому оркестрі нашого училища.
Коли одногрупники лише вивчали гами, вигравав мадярські мотиви на танцях
Мав здібності до гри на різних інструментах та винятковий слух, тож, ще будучи студентом першого курсу, вечорами грав на баяні на танцях. Каже, доки всі його однолітки лише вивчали гами на заняттях, він вигравав запальні мадярські мотиви. І на заздрість хлопцям заробляв гроші.
– За те, що грав на танцях, заробляв на той час 6 карбованців. Це були гарні гроші 1962 року. Стипендія тоді була 12 карбованців на місяць. Тоді вже міг дозволити собі поїсти у столовій. Адже їсти зазвичай було нічого і ми ходили голодні, – пригадує Петро. – Пам’ятаю, як із хлопцями йшли до їдальні, брали за 3 копійки чай і, доки ніхто не бачить, збирали хліб з усіх столів і ховали у футляр від труби. Його тоді купувати не треба було, він у достатній кількості завжди лежав на столах. Тоді приносили все це добро до гуртожитку, намочували хліб у воді, а потім у цукрі, котрий передавала мені мама. Так ми вечеряли і йшли на танці. Уявіть, як ми раділи цьому хлібові і тому, що є що поїсти.
А пізніше, саме перед тим як мене забрали в армію, грав у ресторані й заробляв 60 карбованців на місяць, окрім того, після другого курсу влаштувався на місцеву взуттєву фабрику, де мені платили 120. Тож мав непогані гроші.
Військова частина, де служив, була поблизу «дороги життя» під Ленінградом
1963 року пішов служити в армію, спершу потрапив до навчального центру у Шепетівці Хмельницької області, де одразу став артмайстром. Туди потрапили всі мої друзі із Закарпаття, тож ми одразу зорганізували оркестр. За 8 місяців, що пробули у навчальному центрі, дали із хлопцями 72 концерти по всій Хмельницькій області. Після цього мене відрядили служити під Ленінград (нині Санкт-Петербург). Служба там запам’яталась гарною природою, чистими озерами і незліченною кількістю різних ягід у тамтешніх лісах. А ще запам’ятав навчальні стрільби поблизу славнозвісної «дороги життя», якою під час блокади Ленанграда німцями під час Другої світової війни мешканцям міста доставляли провіант. Наша частина стояла саме біля того маяка, який слугував орієнтиром для вантажівок, коли вони переправлялися через замерзле озеро Ладога.
Петро Савчук – професійний музикант і грає на багатьох музичних інструментах. Такий собі чоловік-ансамбль
При нашій частині була вечірня школа, тож вирішив не гаяти часу і закінчити 11 клас. Після армії повернувся до музучилища, однак перевівся на заочну форму навчання. Вирішив вчинити так, бо розумів, що батьки вже старі і не мають змоги мені допомагати, тож потрібно було влаштуватися на роботу і заробляти на себе самому.
У Хусті продовжував працювати на взуттєвій фабриці, підзаробляв, граючи у ресторані. Там і з дружиною своєю познайомився – Іриною. З її мамою працював на фабриці. Якось товариш мій каже, мовляв, піди подивися на її доньку, така гарна дівчина. Я й пішов. Потрапив саме на святкування дня ангела майбутньої тещі – Марії. Пам’ятаю, прийшов, в хаті повно її родичів-гостей, а вона каже, о, гудака прийшов (гудаками мадяри музик називають), йди по баян. Тож повернувся я вже з баяном. Посадили мене за стіл, щось розпитують, а сиджу і нетерпляче чекаю, коли ж донька її з’явиться. Аж ось виходить така маленька, худенька дівчинка. Їй тоді було лише 17 років. А мені тоді було 23 роки. Якийсь час приходив у гості, допомагав по господарству. А потім 1967 року розписалися. Попри те, що обоє маємо запальну вдачу, досі разом, виростили трьох дітей – двох доньок і сина. Старша донька і син пішли моїми стопами і стали музикантами, а молодша – вивчилась на кондитера.
Покинув музику, аби працювати електриком і забезпечувати сім’ю
Так і жили – працював музикантом у ресторані «Верховина», а також електриком (під час служби в армії здобув технічну освіту) у мережі громадських їдалень. З часом переїхав до Чернівців. Тут у Стрілецькому Куті жив мій брат, який мене сюди і запросив. Працював художнім керівником, обслуговував одразу 4 села – Біла, Стрілецький Кут, Ревне, Коростувата. Платили мені тоді за це 70 карбованців. Одночасно працював електриком у КЕВ Міністерства оборони. Та оскільки мати дві офіційних роботи не можна було, довелося з однієї звільнитися. Обрав ту, яка була більш прибутковою – роботу хормейстера довелося покинути. Через деякий час отримав житло.
Життя змінила одна трагічна мить
Життя тривало, діти виросли, народилися онуки і все йшло добре, доки одного дня сталася трагедія, котра змінила все.
– Свого часу посадив коло будинку горіх. Того дня 2001 року ми із зятем та онуком збирали горіхи. Я виліз на дерево, аби струсити їх побільше, адже дуже поспішав тоді на роботу, а плоди треба було зібрати. Раптом у мене запаморочилося у голові і я на мить зомлів. Та мить стала для мене фатальною. Зірвався з дерева і впав спиною просто на гілку. Травма виявилася дуже серйозною, переламав хребет. Коли отямився і зрозумів, що не відчуваю ніг, це було для мене катастрофою. Місяць пролежав у лікарні на Фастівській, а потім коли спина загоїлася, мене відправили додому. Відтак вже 14 років в інвалідному візку.
Попри це, не зневірився і не опустив руки. Йому вистачає сили, духу і життєрадісності, аби підтримувати інших знедолених, регулярно їздить по області і підбадьорює їх концертами.
– Кожному інвалідові видають такий собі реабілітаційний листок, де написано, що вони, у тому числі, мають брати участь у якійсь самодіяльності. Так, справді, раз на рік мені дають можливість виступити перед такими самими людьми із обмеженими можливостями, як я, – каже пан Петро. – Проте переконаний, це неправильно. Аби справді реабілітуватися, потрібно виступати перед здоровими людьми, щоб і самому почуватися повноцінним. Саме тому я й граю для всіх охочих на вулиці Кобилянської. Граю абсолютно все. Не тільки те, що хочу сам, але й те, що замовляють. Єдине, що відмовляюсь виконувати принципово – так звані блатні пісні і шансон.
Воює із комунальниками роками
Петро Савчук мешкає на вулиці Залозецького. Оскільки будинок розташовано у низині, після кожної зливи вода з усіх довколишніх вулиць стікається до його оселі і у дворі утворюється море. Каже, цю проблему можна було би дуже просто і недорого вирішити. Неодноразово звертався і до керівників комунального господарства міста, і до мера, втім, його ніхто навіть не слухає. Хоча все, що потрібно зробити – облаштувати ринву, по якій вода стікатиме у річечку Мольниця. Ринви, то окрема проблема. Через те, що вони неправильно облаштовані і не мають спеціальних відстійників, кожна навіть короткочасна злива призводить до того, що затоплює під’їзди.
Та це не єдиний головний біль. На вулиці проблеми із вуличним освітленням, його просто немає.
Юлія ХОРОШУН
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар