Четвертого жовтня додому з Донеччини повернулася чергова група чернівецьких прикордонників. Повернулися не без втрат. Троє отримали поранення і зараз лікуються у шпиталі у Києві. Вони їхали у колоні збройних сил, яка потрапила під обстріл. Вони встигли вийти із підбитої машини, і таким чином врятувалися. Сталося це неподалік Волновахи наприкінці вересня.
Про пережите розповідають стримано, намагаються не говорити зайвого. І не тому, що не мають, про що розповісти. Кажуть, по-перше не надто хочеться згадувати знову, а по-друге, аби передати все, що бачили, просто бракує слів.
Звикати до постійних обстрілів довелося не довго. Пригадують, Донеччина зустріла їх чотиригодинним залпом із градів – так ополченці вітали наших із Днем Прапора.
– Встигли лише викопати окопи і бліндажі, як почалися обстріли. Збройні сили попередили нас, аби були готові до того, що вночі проти 23 серпня ті, хто по той бік барикад, вітатиме нас зі святом. Передати свої відчуття, коли сидиш у бліндажі, ззовні безперервно стріляють, а на голову сиплеться земля, словами не просто важко, а неможливо, – розповідає начальник групи режиму захисту інформації Чернівецького прикордонного загону майор Сергій Поворознюк. – Звичайно, було страшно. Адже як горить небо, ніколи раніше у житті не бачив.
Чоловік розповідає, від пережитого не відійшов ще й досі. Пригадує, щойно їх вивели із зони АТО, зупинилися на ночівлю у Хмельницькій академії. Там неподалік проходить залізнична колія. І коли зчіплювали вагони, всі прокидалися, адже звук нагадував постріл.
Від великої бази збройних сил залишилось згарище
Для захисту ділянки східного кордону 14 червня сформували оперативно-бойову прикордонну заставу Чернівецького прикордонного загону. Спершу проходили підготовку на полігоні у Чернівцях, згодом у Великих Мостах на Львівщині й у Черкаській області. Загалом, протягом двох місяців пригадували навики стрільби зі зброї, яка є на озброєнні прикордонників, а в у середині серпня передислокувалися до Бердянська у підпорядкування тактичного угруповання «Кордон».
Завдання, які мали виконувати там, зовсім не відрізнялися від тих, що звикли робити вдома. Окрім охорони державного кордону, охороняли низку об’єктів, а також чергували по 5-6 діб на блокпостах.
Чергували на блокпосту у Тельмановому, саме коли його активно почали обстрілювати ополченці
Волноваха, Мирне, Гранітне, Старий Крим – саме у цих населених пунктах, назви яких відомі зараз чи не кожному українцю, й несли службу чернівецькі прикордонники. Сергій розповідає, самі міста, доки вони там були, ополченці не обстрілювали, цілилися виключно у позиції наших силовиків поза їхніми межами.
– Коли місцем нашої дислокації було Грантіне, його не обстрілювали. Та щойно ми звідти поїхали, населений пункт накрили «Гради». Річ у тім, що саме там неподалік була велика база наших збройних сил. Її цілком розбили. Зараз це місце нагадує суцільне згарище та кладовище військової техніки, – розповідає чоловік.
Бракувало води, а провіантом ділилися з місцевими
Хоча жити довелося буквально просто неба, бо ж розміститися на ночівлю у якомусь приміщенні – все одно що підписати собі вирок, забезпечені були всім необхідним. Звісно, про більш менш зручні побутові умови не могло бути й мови. З провізією проблем не було, бо ж привезли із собою і продукти, і польову кухню. Ба більше, навіть місцевих трохи підгодовували, якщо вони цього потребували. А ось води і справді не вистачало, доводилося економити. Мріяли, аби мати змогу напитися її вдосталь.
Як вже йшлося, окрім інших завдань, чергували по кілька діб на блокпостах. Сергій Поворознюк каже, якихось особливих випадків не було, через них проїжджали тільки місцеві й дисципліновано готували документи і авто до огляду.
Під час референдуму на дільницях людям спершу наливали
Загалом, розповідає, місцеве населення було налаштоване досить дружелюбно і якоїсь агресії, про яку всі розповідають, не виявляли. Навіть навпаки, чимало навіть дякували, що вони там і їх захищають. Просили попереджати їх у разі чого про можливі обстріли, аби вони встигли заховатися у безпечному місці.
– Ми дислокувалися поза межами населеного пункту, та час від часу заходили. Порівнюючи із нашими містами, звісно, там все дуже сумно.
Щодо настроїв серед населення, люди за мир. За мир у якій саме країні – Україні, ДНР чи Росії – їм байдуже. Хоча чимало є тих, хто не бажає іншої країни, аніж наша. Ми часто спілкувалися із місцевими, вони досить активно йшли на контакт. Так ось, вони розповідали нам про те, як у них проходив референдум, на котрому люди буцімто проголосували за від’єднання від України і створення ДНР та ЛНР. Люди пригадують, агітація була потужна. Звісно, ніхто нікого не змушував йти голосувати. Та, власне, і охочих було не надто багато. Кажуть, у селищі Новоолександрівка, наприклад, на дільниці прийшли лише близько десяти відсотків. А голосування відбувалося взагалі цікаво. Безпосередньо у залі для голосування на столах стояла горілка і найпростіша закуска. Людям пропонували пригоститися, а потім брати бюлетень і робити вибір. Хто і як голосував – не ясно.
Місцеві приходили поговорити і зарядити телефони
Хай би що, а ополченці все ж намагалися населені пункти не розстрілювати. І хоча декотрі міста все таки зазнали руйнувань, життя у них триває. Звісно, мирне населення змушене адаптовуватися до нових умов, жити дещо обмежено. Зокрема, розповідає Сергій Поворознюк, на час, коли вони були ще там, не працювали школи. А у жовтні мали розпочати навчання у профтехучилищі.
Останнім населеним пунктом, куди передислокувалися наші прикордонники, був Старий Крим. Там, каже Сергій, було багато переселенців із Донецька. Люди втекли туди від війни.
– Вони приходили до нас просто поспілкуватися. Часто забігали дітлахи, яким було цікаво на нас подивитися. Окрім того, у довколишніх населених пунктах не було електроенергії, а ми мали генератор. Тож всі сходилися до нас ще й телефони зарядити. Розповідали, що про життя там вже просто не може бути мови. Вони втікали звідти, прихопивши із собою тільки найцінніше. Люди, зрештою, змирилися із тим, що повертатися їм буде нікуди, адже навіть якщо помешкання і вціліє, то мародери винесуть звідти все, що можна. Окрім того, все тамтешнє населення категорично проти створення там буферної зони. Бояться, що доведеться жити у другому Придністров’ї.
Юлія ХОРОШУН
3-тє відділення оперативно-бойова прикордонна застава Чернівецького прикордонного загону. Фото С. Поворознюка
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар