Мабуть, кожен, хто народився і жив в СРСР гордо згадує, як далекого 1980 року у Москві провели XXII Олімпійські ігри. Це була визначна подія для усіх, та найбільше для тих, хто удостоївся взяти участь в дійстві планетарного масштабу. З гордістю той рік згадують спортсмени зі Сторожинця Михайло Митрик та Володимир Нєшмонін. Тридцять чотири роки тому вони несли олімпійський вогонь, аби доправити його з Афін до центру спортивних подій у Москві. Своїми спогадами про подію та порадами сторожинчани охоче поділилися з читачами.
«Мій спорт починався з праці»
У колишнього легкоатлета Михайла Митрика любов до спорту з’явилася ще у дитинстві. Та спочатку він пройшов важку школу праці, адже змалку допомагав батькам поратися по господарству.
- Дитинство було досить важким, мати працювала у колгоспі, тато був водієм. Ми тримали худобу - нутрій, свиней, тому вдома доводилося багато працювати. Та така фізична підготовка стала чудовим фундаментом для спортивних досягнень, - згадує Михайло Іванович.
Навчаючись у сьомому класі, юний Михайло вперше потрапив у місцеву спортивну школу і буквально через день вже взяв участь у міських спортивних змаганнях, де відразу посів третє місце, обійшовши відомих тоді спортсменів. Цим виконав третій дорослий розряд. Помітили та допомогли тренуваннями Іван Петрик, Іларій Токарюк та Леонід Ковалюк. До легкої атлетики хлопець захоплювався вільною боротьбою, також підіймав стокілограмову штангу, йому пророкували велике майбутнє, та врешті найбільше задоволення Михайло Іванович знайшов, як легкоатлет.
У медальному заліку Олімпіади лідирує Німеччина. Таблиця результатів
- Ми дуже серйозно тренувалися, щодня пробігали по десять кілометрів. Навіть з мамою зранку сварився, коли не будила мене на зарядку. А 1973 року, коли мені було п'ятнадцять виграли першість України та поїхали на всесоюзні змагання в Алушту – «Зарниця». Там серед ста команд посіли сьоме загальнокомандне місце і оскільки було десять призових місць, нас нагородили і залишили на місяць відпочивати на морі, - згадує колишній спортсмен.
Після школи пан Михайло вступив у Львівський спортивний інститут, мріяв пов’язати все життя зі спортом. Та батькам було дуже важко і юнакові довелося покинути навчання, аби їх підтримати фінансово. Тож він вступив у лісовий технікум, де отримував стипендію, а також підробляв, тренуючи спортсменів технікуму. Врешті, отримував 70 карбованців на місяць, майже стільки ж заробляв випускник інституту. Хлопцеві довелося попрощатися з мрією, адже він думав про майбутнє.
У технікумі Михайло активно брав участь у всіх змаганнях, саме в ті роки його удостоїли честі нести олімпійський вогонь. Приблизно тоді виконав норматив майстра спорту з багатоборства. Згодом в лісотехнічному інституті тренування були вже не такими активними. Утім, спорт він ніколи не покидав. Почав грати у місцевій футбольній команді. За перемоги як футболіст, отримав чимало нагород та медалей. І досі в будь-яку погоду, навіть у снігу щотижня з однодумцями грає у футбол. Дружина завжди підтримує Михайла Івановича, адже бачить, що у свої 55 він не хворіє і почувається часто краще за молодих.
- Раджу молоді ніколи не цуратися спорту, обирати той вид, який найбільше подобається. Але пам’ятайте, що легка атлетика – королева спорту, адже від бігу м’язи і судини еластичні, а самопочуття – чудове, - радить Михайло Митрик.
«Спорт – це справжній наркотик»
Як і Михайло Іванович, Володимир Нєшмонін також родом зі Сторожинця. Тато був інженером, а мати працювала в торгівлі.
- Змалку спортсменом зовсім не був, навіть навпаки, ріс слабенький, часто однолітки ображали мене. Та спорт все кардинально змінив. Спочатку приблизно місяць займався гімнастикою. А згодом, одного разу до школи завітав тренер, побачив, як біжу на 60, 100 метрів і запросив у спортивну школу. Найбільше в легкій атлетиці захоплювало те, що я міг мати справжні гарні результати, міг показати себе, - зізнається Володимир Вікторович.
Колишній легкоатлет згадує, як бігав з товаришами на дуже великі дистанції – в села району. Навіть зараз, коли його зустрічають мешканці деяких сіл, то впізнають, питають, чи зараз не бігає так. Часом долали відстані від Сторожинця до Чернівців і назад, майже 50 кілометрів. Бігли навіть взимку, а в той час замети були понад два метри. Мати переживала, сварила, та спортсмени ніколи не хворіли.
Після школи хлопець вступив в кооперативний технікум, згодом до республіканської школи ревізорів в Умань. Після цього працював у магазині «Спорттовари». Пам’ятає багато спортивних змагань, були і кумедні.
- Одного разу нас найняли виступати на обласному змаганні за одну організацію, тож бігли ми під чужими прізвищами, вигравати не мали, але так захопилися, що усі прибігли першими, - з усмішкою згадує пан Володимир. – А тоді до одного з нас підійшов кореспондент, який впізнав його, довелося тікати, аби не видавати таємниці, що бігли за інших.
Після Олімпіади в Сочі кар’єру завершать четверо спортсменів
Згадувати усі змагання колишньому спортсмену дуже приємно, має навіть цілий фотоальбом. Та місця для юного Володимира були не надто важливі.
-Ми тоді горіли спортом, найбільше в житті хотіли бігати. Я й зараз граю у футбол, ще захоплююсь моржуванням. Усім раджу йти в тренувальний зал, адже спорт – це наркотик, якщо займаєшся, не хочеш ні пити, ні курити, спорт замінює все, - стверджує Володимир Нєшмонін.
«Наші факели ніколи не гаснули»
Чи не найбільшою честю Михайло Митрик та Володимир Нєшмонін вважають те, що 1980 року бігли з олімпійським вогнем. Згадують, що обрали їх, бо завжди показували гарні результати на змаганнях та ніколи не пропускали їх.
- Обирали з числа найкращих, багато спортсменів хотіли нести вогонь. Потім всіх обраних забрали на місяць до Чернівців на збори. Ми жили у готелі, щодня тренувалися нести факел, правильно на рівні скроні. В руки давали гранату, яка важила 750 грамів – скільки і факел. Нас добре годували, саме тоді вперше скуштували справжню червону ікру, - згадують Михайло та Володимир.
Колишні легкоатлети приймали вогонь у Новоселиці, адже несли його через Молдову. Кожен спортсмен мав пробігти з факелом один кілометр за 5 хвилин. Спершу їхали два КАМАЗи з гравієм, для безпеки, якщо дорога замінована вони б мали підірватися перші. Далі їхали «Волги», зверху летів вертоліт. На кожному кілометрі вже чекав спортсмен, а того, хто пробіг, відразу підбирав автобус.
- Вже в автобусі нам вручали значок, диплом та медаль. До речі, наші вогні горіли по шість хвилин, і ніколи не гаснули, як це трапляється як тепер на олімпіадах. Звичайно, і факел, і форма залишилися у нас, - каже Михайло Іванович. - Згодом мені пропонували продати факел за досить великі гроші, та цього робити не хочеться, адже такі реліквії не продаються.
Буковина мала представника на зимовій Олімпіаді ще 78 років тому
Опісля Олімпіади хлопці неодноразово виступали в олімпійській формі на парадах, їх возили у піонерські табори, як героїв, адже це була надзвичайна честь на той час.
Із сумом колишні легкоатлети дивляться на сучасний стан спорту. Адже колись спортсменам давали добові на змагання, вручали спеціальне взуття.
- У нас в групі займалися 16-17 легкоатлетів, зараз знаю, що в нашій спортшколі лише 3-4. Це сумно. Та молодь не має стимулу, адже раніше змагання проводили мало не щотижня, зараз щонайменше раз на півроку. Та й фінансування сьогодні для спорту не вистачає, - каже Володимир Вікторович.
Та спортсмени всім радять записуватися у спортивні секції. Усміхаючись, вони підсумовують, що за власними підрахунками пробігли двічі навколо земної осі, тобто двічі по 48 тисяч кілометрів.
Ірина БЄЛОВА
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар