25-річний сторожинчанин з товаришами збив російський безпілотник

Високий, скромний та зовсім молодий хлопець із Сторожинця у формі десантника вразив усіх щирим та чуттєвим виступом на День незалежності України. Він щойно приїхав у відпустку, яку йому надали за успішну і віддану службу та справжній подвиг. Юнакові з товаришами вдалося збити російський безпілотник. Хоча сам він неохоче розповідає про це, стверджує лише те, що робить все можливе, аби захистити Україну, яку так палко любить.

- Ми захищаємо український кордон, а там російських безпілотників досить багато, літають щовечора. Насправді ми усі стріляли у ворожий об’єкт, просто я в той момент стріляв з кулемета, - скромно зізнається Сергій. - Почули гул, та вранці, коли вийшли шукати уламки, нічого не знайшли. Трохи пізніше дізналися, що безпілотника таки збили, це зафіксували.

Наразі сторожинчанин є молодшим сержантом, командує відділенням, має у підпорядкуванні дев’ятьох солдатів.  Служать вони не в самій зоні АТО, а на Херсонщині, стережуть кордон. Хоча вже багато разів писали рапорти, щоб їх забрали туди, де активні бойові дії.

Професію фінансиста обміняв на добровільну службу

Не так давно Сергій і не думав, що його доля повернеться саме так. Він закінчив Сторожинецький ліцей, завжди полюбляв спорт і був успішним в ньому. Після школи вирішив стати фінансистом, вступив у Буковинську державну фінансову академію (тепер університет). Та після закінчення вишу не відчував, що хоче працювати саме в цій сфері. Тому за професією так і не працював, підробляв в інших галузях.

- Тоді мені хотілося стати міліціонером, захищати порядок. Аби отримати військовий квиток, пішов на строкову службу в повітряно-десантні війська до Львова. Так коли повернувся, зрозумів, що бути частиною міліції в тому вигляді, в якому вона тоді була, бажання не маю, - каже Сергій. – Хоча стати силовиком хочу досі, і планую. Можливо хоч тепер у нашій країні і цих структурах щось зміниться.

Служба в ПДВ виховує справжніх бійців

З раннього дитинства Сергій знав, що якщо і буде десь відбувати військову службу, то тільки у десантних військах. Там служив його брат, і хлопця завжди захоплювала та єдність духу «ведевешників», те, які вони хоробрі та сильні.  Тому восени 2010 року вирушив на строкову службу до Львова.

- Порівняно з іншими військами, де, на жаль, за останні роки строковиків мало чого вчили, нам, десантникам, знань і навиків давали  багато. Ми стріляли, стрибали з парашутами, двічі були на навчаннях, навіть на міжнародних. Хоча тепер розумію, що могли б дати іще більше, - розповідає юнак. – Та, мабуть, найголовніше, що в армії нас виховували духом. Нас переконували, що не існує завдань, які неможливо виконати. І ми у це вірили. Саме тому досі, коли я вдягаю військову форму десантника, відчуваю, як вона дає мені сили, впевненість, вона неначе броня, яка захищає, навіть без бронежилета.

На війну пішов добровільно

Після армії Сергій остаточно зрозумів, що працювати хоче у силових структурах. Згодом, коли розпочалися події на Майдані, виходив щодня на мітинги у Сторожинці, їздив на чернівецький майдан. А після кривавих лютневих подій, вирішив їхати до Києва. В цей час розпочалася анексія Криму.

3 березня сторожинчанин вирушив до міського військкомату, захотів добровільно служити. Та мобілізації тоді ще не було. Трохи пізніше йому передзвонили, викликали на навчальні збори. Згодом створили батальйон територіальної оборони, тож з 19 березня Сергій перебував на службі, а вже у червні його направили на Херсонщину. Хоча тоді багато хто відмовився виїжджати і в Чернівцях перекривали виїзд з трьохсотого полку, та військові вийшли пішки.

- Ні хвилини не сумнівався в тому, що хочу захищати рідну країну, адже люблю її, і разом з кордонами ми оберігаємо спокій близьких нам людей, відстоюємо мирне та вільне майбутнє, - стверджує хлопець. – Звичайно, батьки не дуже хотіли, щоб я йшов на службу, переживають, та вони поважають мою думку, тому й не перешкоджають. Наразі хоча ще маю декілька днів відпустки, хочу повернутися назад до служби, бо там чекають товариші, за яких відповідаю, просто не можу їх підводити. У нас на Буковині мирно, але тут так важко просто дивитися на те, що відбувається на Сході. Дуже хочу потрапити в зону АТО, аби мати змогу зробити ще більше. Та, за останніми даними, ситуація і на Херсонщині значно змінилася.

Тил організовуємо самотужки

За словами Сергія, до служби він вже звик. Звичайно, багато що хотілося б змінити, та військові не жаліються. Самотужки намагаються зробити своє життя комфортнішим.

- Організація тилу – одна з проблем нашої армії, та ми все намагаємось поліпшти самі. Ось зробили собі душ, маємо польову кухню. Для обігріву видали буржуйки, бушлати, тож холоди зустрічати не страшно, - каже сторожинчанин. – Крім того, тепер добре відчуваємо, що українці нас у біді не залишать, якщо щось буде треба – допоможуть.

Саме гуманітарна допомога зараз рятує військових. Вражає те, скільки насправді небайдужих людей. Сергію та іншим військовим із Сторожинця місцева влада придбала бронежилети та шоломи. Регулярно підвозять воду та їжу.

- Їжа у нас є військова, ми до неї вже звикли, проблема з водою, тут, якщо б не волонтерська допомога, не відомо як би було, - стверджує юнак.

Аби виграти, треба змінювати всю військову структуру

 Як і всі інші військові, Сергій мріє, щоб вони виграли цю війну, вигнали з українських земель ворогів. Та зізнається, що для цього треба зробити дуже багато.

- Необхідно змінювати всю військову структуру. На жаль, це правда, що говорять по телебаченню. Хтось постійно «зливає» інформацію ворогам. У бійців АТО часто зав’язані руки, адже конкретного наказу атакувати терористів їм не дають. За інших обставин супротивника можна б було вже давно вигнати, - ділиться думками Сергій.

Правда і те, що українським військовим страшенно бракує зброї, особливо броньованої техніки. За словами сторожинчанина, у них наразі є лишень стрілецька зброя, але з нею проти техніки не підеш. Хоча й зрозуміло, що наразі всі сили кинули у зону АТО.

Не падати духом українським борцям за свободу допомагає патріотизм. Усі вірять в перемогу та вільну Україну.

- Майже всі, хто у нас служить - добровольці, тому вони ані краплі не жалкують, що пішли воювати і усім серцем прагнуть очистити рідну країну від ворогів. Звичайно, часом страшно, але це нормально, - каже Сергій Гринчук. – Рятує віра в успіх і підтримка рідних, з якими ми часто спілкуємося. А за обереги – у нас жовто-блакитні стрічки.

Ірина БЄЛОВА