Протоієрей Іван Коржевий вже 16 років веде богослужіння для людей із вадами слуху. Розпочав цю справу у церкві Св. Миколая, що на вул. Руській. Він зібрав групу людей, для яких у приміщенні церковної бібліотеки вів синхронний сурдопереклад служби, що відбувалася в храмі.
- Ідею вести богослужіння для глухонімих парафіян мені запропонував мій товариш, який теж у священному сані. Різноманітні секти вже тоді надавали допомогу таким людям, - згадує о. Іоанн. - Варто і нам було попіклуватись про парафіян, котрі не можуть говорити та чути. Я не володів мовою жестів, проте втілювати ідею в життя розпочав.
Спочатку не все вдавалося
Священик протягом трьох місяців брав приватні уроки сурдоперекладу. Займався щодня, крім вихідних, по півтори години. В Україні служби для глухонімих ніхто не вів. Тому, закінчивши заняття, І. Коржевий брав участь у форумах та конференціях у сусідній Росії, де така практика вже існувала.
- Річ у тому, що церковна старослов'янська має свою специфіку під час перекладу на мову жестів, - ділиться спогадами священик. - Тому й довелося відвідувати різноманітні заходи за кордоном, де навчали, як вести такі служби та які жести використовувати.
Протоієрей Іоанн Коржевий першим в Україні розпочав вести богослужби для глухонімих
Пройшовши інтенсивний курс вивчення мови, отець Іоанн все одно не зміг одразу повноцінно перекладати літургії для людей із вадами слуху. Надто важко було без належної практики вести синхронний переклад двогодинної літургії. Тому спочатку священнослужитель звертався до професійних сурдоперекладачів, котрі, жертвуючи власним часом, допомагали вести служби.
- Справа в тому, що мова жестів також має свої діалекти. Наприклад, Святий Дух у Санкт-Петербурзі, Києві, Львові та Чернівцях показують абсолютно по-різному, - ділиться досвідом протоієрей Іоанн Коржевий. - Тому перекладачу доводиться адаптовуватися до місцевих особливостей мови жестів. Для цього 2008 року навіть створили диск із демонстрацією перекладу поширених слів на усіх можливих діалектах мов, наближених до старослов'янської.
Кількість парафіян, що мали потребу в такому перекладі, збільшувалася, й місця в бібліотеці Миколаївської церкви вже не вистачало. Так збіглося, що начальник військового шпиталю Чернівецького гарнізону, що на Червоноармійській, 41, тоді побажав, аби на території закладу відбудували покинуту церкву.
Розпочинали вести богослужіння в коридорі шпиталю
- На території шпиталю була колись церква, котру зруйнували 1972 року та перетворили спочатку на склад, а потім на їдальню, - каже протоієрей Іоанн. – Проте керівник медзакладу прагнув, аби на території вели церковні служби, куди могли б ходити лікарі та хворі.
Благодійність – Божа справа
Отець Іоанн скромно промовчав про свою благодійницьку діяльність. Він з тих людей, хто живе своєю справою. Намагається доносити віру до людей. Окрім опікування глухонімими, а також хворими та персоналом шпиталю, він веде духовно-просвітницьку діяльність у чернівецьких вищих навчальних закладах. Настоятель нашої церкви створив недільну школу та обладнав її необхідною апаратурою. В ній діти навчаються Закону Божого та хорового співу - при храмі функціонують два хори. Крім того, отець опікується військовим шпиталем. Він приходить сповідати важких хворих, та щороку на Великдень ходить по палатах і освячує паски.
Людяність має бути у кожного
Служу з ним вже 20 років. Ми з ним починали одночасно у церкві Св. Миколая. Щоправда, він тоді був випускником духовної семінарії, а я - зовсім малим хлопчиною-послушником. За два десятка років, котрі разом служимо, нам жодного разу не довелося з ним сперечатися. Він завжди піклується про своїх парафіян та підлеглих. В цій церкві я вже сім років і мені тут подобається. До нас приходять молоденькі солдати, і це створює якусь особливу атмосферу у храмі.
Отець Іоанн відгукнувся на прохання. Проте йому одразу довелося зіткнутися із труднощами. Перші три роки (2001-2004) правити служби доводилося... в коридорі шпиталю. 2003 року вдалося провести першу службу в тоді ще не відбудованому храмі. Будівля духовної споруди була не готовою до проведення літургій - вона не мала навіть вікон.
Проте вже через рік після першої служби вдалося цілком перебратися до храму.
- Приємно бачити, як колись занедбана церква змінюється. Нині на новий іконостас ми витратили більше грошей, ніж тоді на реставрацію усього храму, - ділиться думками І. Коржевий.
Мало того, храм Покрови Богородиці - чи не єдиний в області, що стоїть на території лікувального закладу. Проте, як пояснює церковнослужитель, шпиталь є військовою структурою, а не медичною. До того ж церква там існує довше за лікувальний заклад, адже збудована була 1927 року, а за іншими джерелами - ще раніше.
Нині на літургії отця Іоанна приходить близько двадцяти п'яти-тридцяти глухонімих парафіян. Спеціально для них недільні літургії та на всі православні свята проводять із сурдоперекладом. Крім того, ці віруючі на свята отримують подарунки та матеріальну допомогу.
Львівська та київська православні общини перейняли чернівецький досвід і теж організували богослужби для глухонімих.
Лікарі приходять молитися перед операціями
Активно відвідують храм військові. До церкви приходять солдати та офіцери, які перебувають на лікуванні, а також медперсонал шпиталю.
- Деякі військові медики дуже серйозно готуються до своїх операцій. Вони приходять до нашої церкви, запалюють свічки, моляться, подають на службу та навіть, спеціально перед своїми операціями, сповідаються та причащаються, - розповідає священик.
Загалом, під час свят та постів до храму приходить значно більше відвідувачів, ніж зазвичай. Особливо це стосується Великодня. Інколи церква навіть не може помістити всіх охочих. Якщо на звичайну літургію приходить в середньому сто осіб, то, наприклад, на цьогорічну Вербну неділю лише до причастя було 180.
- Приміщення церкви розраховано на 200 людей. Проте на Великдень, звичайно, не можемо вмістити усіх охочих, - каже священнослужитель. - Тоді відкриваємо двері храму, аби люди не тіснилися в проході та чули богослужіння навіть надворі.
Люди, котрі не зуміли прийти раніше та потрапити до храму, покірно стоять всю ніч, слухаючи літургію та чекаючи на освячення паски.
Церковна служба – це не ярмарок
Отець Іоанн, окрім своєї церкви, служить ще й у Миколаївській, а також у Свято-Введенському монастирі. З року в рік він стикається з тим, що чимало вірян, приходячи до храму святити паску, приносять переповнені продуктами кошики. Ніби вихваляючись один перед одним, приносять ковбаси, копченості та інші їства, котрих не бачили протягом посту.
Проте, за словами священика, якщо ви збираєтеся стояти в храмі, а не на вулиці, кошики не варто наповнювати по вінця м'ясними виробами.
- М'ясо оскверняє храм. Звичайно, ми нікого з приміщення не виганяємо. Проте, якщо вже прийшли з такими продуктами, то залиште хоча б кошик на дворі, - каже священик.
Храм - не продуктовий ринок, і в кошику для освячення достатньо мати обов'язкові паску, писанки, а також фрукти, овочі та молочні продукти, які хочете посвятити.
- Добре - дотримуватися міри. Не варто іти до церкви, аби продемонструвати іншим відвідувачам розмаїття власного кошика, - каже о. Іоанн. - Головне - відчути серцем і душею процес освячення. Після нього покроплені продукти не можна викидати - їх потрібно з'їсти. Неїстівні частини продуктів варто спалити, але не кидати до смітника.
Олександр ЮХИМЕЦЬ
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар