Брати Єфтеньєви з Новоселиці вже 10 років тренують велосипедистів-екстремалів

Новоселицька школа велосипедного мотоекстриму (ВМХ) за небагато років існування здобула популярність серед глядачів та конкурентів. Від класичного велоспорту ВМХ відрізняє невеликий розмір велосипедів, які спеціально розроблені для виконання трюків та заїздів на треках, подібних до тих, що є в мотокросі.

Розвивати цей вид спорту в Новоселиці ще десять років тому взялися колишні велосипедисти Іван та Ілля Єфтеньєви, хоча зізнаються, що на той час самі мало про нього знали.

Сьогодні ж тут тренуються більше 30 підлітків, найменшим з яких ледь виповнилося десять, 17  вихованців школи  стали майстрами спорту та шестеро – нині є членами збірної України.

З багатьма вихованцями (які вже багато чого досягнули у спорті, незважаючи на свій юний вік) під час візиту до невеличкої тренувальної бази познайомилася заочно: як мені пояснили, частина дітей зараз на зборах у Ялті, декілька  вчора вирушили на змагання до Росії, ще троє - в Анапі, а коли повернуться звідти, на них чекає Італія, а потім Словенія.

– 1960-1970-ми роками минулого століття в Америці набув значної популярності мотокрос, – пояснює тренер Іван Єфтеньєв, аби хоч трохи ознайомити мене з тонкощами цього виду спорту. – Люди, які приходили на тренування, аби зайняти дітей, придумали таку забаву: велосипеди, подібні за виглядом до мотоциклів, з педалями замість мотора. Навряд чи тоді могли подумати, що наразі він виокремиться у такий популярний вид спорту. У Америці, а згодом і в Європі ще 30 років тому були шикарні траси для катання, в Україні ми були чи не першими, хто за це взявся.

Вихованці

Дмитро Соротюк, двократний чемпіон України з ВМХ та маунтинбайку

Спортивну кар'єру розпочав ще 2001-го, коли секція запрацювала. Досі не знаю, чому обрав саме такий незвичайний для нашої місцевості вид спорту, адже в Новоселиці про нього тоді мало хто взагалі знав. Мені тоді було 14 років і до того вже встиг випробувати себе у футболі, боксі та ще деяких видах спорту. Втім, лише у велоспорті відчув себе своїм.

Найважчим у цьому спорті для був саме початок, а от коли вже більш-менш розумів те, що роблю, з'явився потрібний азарт, який не зникає й досі.

Уже зараз, окрім того, що просто тренуюся, ще й багато їжджу на змагання. Десь півроку, як і інші члени збірної, тренуюся у Ялті, решту часу їздимо на змагання, фактично просто переїжджаючи з однієї країни до іншої. Вже випробував траси у Чехії, Угорщині, Латвії, Росії. Найбільше вражень, звичайно, від змагань, але, окрім цього, подорожі приносять багато знайомств та приємності від життя.

Найбільше розчарування виникає тоді, коли помічаю, що в Європі не лише рівень підготовки до змагань, устаткування, але й життя на 80% вищий за український.

– Чому обрали для викладання такий незвичайний  вид спорту, адже на той час про нього мало що знали?

– Колись у Новоселиці була дуже потужна школа велоспорту: чемпіони СРСР, гарна база, тренери, але з розпадом Союзу все змінилося, за обставин, які склалися, довелося закритися. Десять років (з 1991 до 2001) велоспорту в Новоселиці не було.

Коли ми взялися за цю справу, не було ніяких ресурсів. А аби відновити класичний у всіх розуміннях велоспорт, потрібні були великі інвестиції: один велосипед вартував не менше тисячі євро. Купувати все обладнання з нуля було нереально дорого. Тому ми обрали дещо дешевший ВМХ, якого ще майже ніде в Україні не було. Сам не розумію, як погодився на таку авантюру, але у запалі долучив до співпраці ще й брата.

– Як будували трасу, адже її й досі вважають однією з найкращих в Україні?

– Було важко, адже починали фактично з нічого, не мали конкретного поняття щодо того, як і що має виглядати. На власному досвіді перевіряли ділянки траси, своєрідні трампліни та одразу ж виправляли їх. До того ж досі її удосконалюємо.

Проте робити це доводиться буквально власноруч, за весь час уклали у трек приблизно 500 КАМазів піску, і все це самими лопатами.

Раніше наша траса і справді мала добру славу в Україні, була однією з найкращих. Зараз вона поступово здає позиції, адже у великих містах вже вкладають кошти у будівництво великих треків, скажімо, у Харкові зараз будують трасу, яка відповідатиме міжнародним стандартам, а в Європі такі вже є давно. Адже щоб зробити хороший майданчик для тренувань, немає коштів.

– Але ж навіть з таким устаткуванням у вашої команди вражаючі успіхи?

– Нормальні (усміхається, - авт.), порівняно з командами, які мають гроші та умови для тренувань. Та основні трудднощі у тому, що тренування на нашому треку не дає необхідної підготовки для проходження європейських трас. Окрім того, потрібні ресурси, аби приїхавши у нове місто на змагання, звикнути до траси (адже кожна з них унікальна).

Взагалі, фінансове забезпечення, яке отримуємо від держави, дуже незначне. А від нього залежить вся робота та успіхи. Команди Києва та Харкова з грудня тренуються у Ялті на зборах за державний кошт, з нашої команди не за свій рахунок поїхав лише один спортсмен.

– Чи не бояться батьки віддавати своїх чад у такий травматичний вид спорту?

– Батьки адекватно ставляться до небезпек, які виникають, адже вид спорту і справді з підвищеними ризиками. Втім, не можна сказати, що цей вид спорту небезпечніший, аніж боротьба або стрільба з лука. У нас були і переломи ключиць, і вивихи, але запевняю, що в черзі до травматолога пацієнтів, які травмувалися на тренуванні, в десятки разів менше, аніж звичайних дітей.

Один з заїздів основного чемпіонату України, який відбувався у Новоселиці. Фото з архіву Д. Соротюка

Окрім того, це дуже видовищний вид спорту, адже в ньому багато трюків, різноманітних маневрів. Вже зараз навіть у Новоселиці є любителі, які за будь-якої погоди приходять подивитися на змагання, кажуть, що це дуже захоплює.

– Які плани на майбутнє та чого бракує для подальшого розвитку?

– Звичайно, мрія кожного тренера виховати олімпійського чемпіона, але якщо цього не  станеться, сильно розчаровуватися не будемо. Для того щоб працювати далі, потрібна енергія, у нас вона є. Втім, без хорошої матеріально-технічної бази готувати спортсменів просто неможливо. Лише на голому ентузіазмі без самих велосипедів, тренажерів, діагностичної апаратури, медичних препаратів, умов для відпочинку та підготовки перемога на змаганнях - лише мрія. Тож що менше буде цих складових, то менша вірогідність нашого успіху.

Ірина ВОРНІЧЕСА