Щороку до цієї дати держава згадує про тих, хто захищає її від ворогів. Готують чимало матеріалів, передач, розповідей самих військових. Проте за кадром залишаються ті, хто відчуває усі негаразди служби, – родина військовослужбовців.
Вони змушені переїздити з міста у місто, з частини у частину, постійно змінюючи школи, місця роботи, друзів, житло. Вони з дитинства звикли жити «на валізах», не звикаючи до чергового місця перебування.
6 грудня про своїх батьків, мандри, безкінечні переїзд пригадують діти військових, які об’їздили увесь колишній Радянський Союз і навіть близьке зарубіжжя.
«Ми тиждень жили у військкоматі, доки батьку дали гуртожиток»
Я народилась у Казахстані, в Кизил-Ординській області. Там було невеличке закрите містечко Ленінськ, де мешкали офіцери-ракетники та їхні родини. Батько служив на Байконурі у ракетних військах, відтак ми з родиною були завжди поруч.
Через деякий час захворів дідусь і батькові вдалось отримати направлення служити до Чернівців, звідки уся наша родина (батько і мати навчались і жили у Чернівцях). Щоправда, ми не затримались тут на довго. Частину, де служив він, розформували і нам довелось поїхати у Житомирську область.
Спочатку його відрядили у Бердичів, а згодом перевели у невеличке містечко Олевськ, де служив у військкоматі. Туди і ми вирушили усією сім’єю (у Чернівцях народився молодший братик).
Пригадую, що речі – меблі, одяг, побутову техніку тощо, відправили контейнером, а з собою чомусь узяли телевізор у коробці (майже новий важкий «Електрон») та килим. Усе це доводилось нести самим. Проте дороги ми не знали, а тому сіли у приміський електропотяг, що їхав у зворотний бік. Довелось вискакувати з потяга мало не на ходу, проте на свою електричку так і не встигли. Наступної чекали до вечора.
Щоправда, в Олевську ми пробули не довго. Пам’ятаю, це була неймовірна глушина – напівзруйноване військове містечко, спочатку тиждень жили у військкоматі, доки батькові дали гуртожиток – дві кімнати навпроти через коридор. У одній зробили кухню, де жили батьки, а в іншій – ми з братом. Але меблів майже не було, бо контейнер з меблями довго не прибував.
Пригадую, коли ми приїхали туди, побачила пам’ятний знак – «Олевську – тисячу років», але було таке враження, що він за цей час взагалі не змінився.
Згодом переїхали до містечка Лугіни, де вже жили у будинках офіцерського складу. Батько працював військовим комісаром. Але частину вже розформовували і в будинках жили відставники, які повернулись з Німеччини, в одному з них – біженці з Кавказу.
До школи доводилось ходити за 6 кілометрів пішки.
Щодо мами, то вона знаходила роботу – постійно працювала у школах. Хоча одного разу її робота була за 20 кілометрів від дому. Тому доводилось діставатись попутним транспортом.
Як і усі діти військових, ми батька рідко бачили. Він міг майже не півроку бути на полігонах, то у Капустиному Яру, то у Сторожинці.
Зрештою ми повернулись до Чернівців. В одному з райцентрів батько завершив службу у військкоматі.
Мандри у снігових тунелях та стрільби з Макарова
– Моє раннє дитинство минуло в Іркутську, де батько служив авіаційним інженером, – пригадує чернівчанин Ілля Пероган. – Жили біля аеропорту, тож постійно спостерігав, як сідають та підіймаються у небо пасажирські літаки. А коли трохи підріс, тато частенько брав мене на військовий аеродром, де я не лише бачив вертольоти і винищувачі-бомбардувальники СУ-17М3, а й навіть міг посидіти у кабіні пілота.
Клімат в Іркутську суворий, довкола тайга, розповідає Ілля, із вересня лежав сніг, зате влітку була нестерпна спека – повітря розжарювалося до 40 градусів. Аби якось розважити малечу, солдати та офіцери робили у дворі льодові скульптури і гірки, на яких можна було кататися. А ще прокладали у величезних кучугурах снігу тунелі, котрими діти мандрували, немов казковим сніговим королівством.
Згодом родина переїхала до Легніци, що у Західній Польщі. Жили у закритому військовому містечку, де був свій садочок, школа, магазини. Ілля каже, запам’ятав, що у ліс по гриби їздили на бронетранспортері.
– Коли мені виповнилося шість, батько повернувся у рідні Чернівці, де дослужився до заступника командира частини з виховної роботи. Часто брав нас із братом на полігон постріляти, – говорить Ілля. – Стріляв по пляшках із дрібнокаліберної гвинтівки ТОЗ-12 та з пістолета Макарова. Пам’ятаю, як пишався, коли вдалося збити 3 пляшки з 5. А якось на Новий рік тато приніс кілька вибухових пакетів, аби підірвати їх замість петард. Не знаю, як вийшло, та я кинув його прямо під колеса «Мерседеса».
Загалом же, його дитинство було не згіршим, ніж у інших дітей, вважає Ілля Пероган. Єдине, чого бракувало, то це спілкування із татом, адже він дуже рідко бував удома.
«До найближчого населеного пункту було 140 кілометрів»
Коли батько лише починав служити в Україні (Вінницька область місто Тульчин), то ми з родиною були постійно з ним. Згодом його перекинули на Кавказ. Відтак кілька років я жила з бабусею. Проте вже у шість років ми з сестрою та старшим братом поїхали разом з ним у Монголію, де він продовжив службу.
Це було чимале військове містечко, проте ми рідко виходили за його межі. Тут було все необхідне для життя – школа, лікарня, клуб, магазин. Відтак у перший клас я пішла саме там. Усі учителі були переважно дружинами військових. Наприклад, мама викладала іноземну мову. А дружина командира частини – математику.
Пам’ятаю, коли вдавалось вийти за межі військової частини, то часто зустрічали місцевих мешканців. Звісно, не розуміли один одного, але вони добре до нас ставились. Одного разу навіть напоїли кумисом, але мені абсолютно це не сподобалось, жахливий смак. Відтоді не можу вживати молочні продукти.
Згодом його перевели у Забайкалля. Це було ізольоване військове містечко. Попри те, що була створена уся необхідна інфраструктура, життя було досить складним. Насамперед клімат – суворі зими, дощі та розбиті дороги.
До найближчого населеного пункту було десь зо 140 кілометрів. Тому у негоду доводилось діставатись містечка на БТРі, або гусеничній техніці. Інший транспорт просто не проходив через розмиті дороги.
Пригадую, офіцери раз на місяць (інколи частіше, усе залежало від необхідності) відправляли транспорт за продуктами і… горілкою. Переважно брали овочі та фрукти дітям та дружинам. Хоч забезпечення частини було досить непоганим, проте якихось дефіцитних товарів не було.
Та чомусь було вдосталь делікатесної ікри. У такій кількості її більше ніколи не бачила. Батьки пригадують, що коштувала вона копійки.
Оскільки батько був танкістом, тому з сестрою та братом катались у справжньому танку. Це неймовірні відчуття. Коли на кілька місяців частина виїжджала на полігон, ми проводжали їх, а потім повертались вантажним автомобілем.
Після розпаду Радянського Союзу батько дослужував у Рівненській області, але ми з мамою, сестрою та братом повернулись у Чернівці, звідки вона родом. За півроку батько, звільнившись, також переїхав сюди, проте вже жодного дня не служив.
Підготували Олексій МИКОСЯНЧИК та Надія КАРБУНАР
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар