Буковинець літає на метеликах

Один із не багатьох в Україні льотчиків-інструкторів першого року навчання Степан Сологуб живе у Чернівцях. І попри значний досвід та велику кількість годин, проведену в небі, сідає 53-річний буковинець у літак не лише через роботу, а й заради романтики в небі та незабутніх відчуттів.

Стати льотчиком мріяв з дитинства

Стати космонавтом чи льотчиком колись мріяв чи не кожен другий хлопчик. Одним із таких був і Степан Сологуб. Народився він у селі Стара Жучка, територія якої наразі належить до міста. Зі школи цікавився авіамоделювання, відвідував тематичний гурток, а після закінчення школи і технічного училища в Чернівцях вирішив здійснити свою дитячу мрію і поїхав у Запоріжжя до авіаційного центру. Там вперше піднявся в небо і зрозумів, що це і є його покликання. Пройшовши льотну підготовку у Запоріжжі на чеському літаку Л-29, поїхав до Калуги (Росія, - авт.) і там літав на винищувачах Міг-15 та Міг-17. Льотну підготовку на той час зараховували як військову службу.

1982 року пан Степан вступив до Московського авіаційного інституту, але не закінчив його. Коли був студентом, йому запропонували бути льотчиком-інструктором в Борисоглібське військове авіаційне училище.

Погодився, адже понад усе хотів літати. Через чотири роки буковинського інструктора, який навчав літати молодих хлопців на реактивних літаках, перевели до Тамборського авіаційного училища. Там він і далі передавав свої знання студентам, облітав весь Радянський Союз. А 1996 року повернувся до Чернівців і працював у аеропорту штатним керівником польотів, де базувалася військова частина. А після її розформування вийшов на пенсію. Тоді пілот разом із колегами, колишніми військовими, вирішив створити на Буковині аероклуб. Назвали його символічно "Крила Буковини". Існує він уже вісім років, пан Степан є його директором, а чимало пілотів аероклубу є його учнями.

Літає на "метеликах"

Робота у клубі для Степана Сологуба та його колег це захопливе та дороге хобі.

- З кожним роком у нас кількість літаків збільшується, а ось пілотів - ні, - каже інструктор. - Адже це досить дороге захоплення. Наприклад, посвідчення приватного пілота вартує десять тисяч гривень. А щоб його отримати, необхідно мати певну кількість годин нальоту в небі. Додайте сюди ж різноманітні перевірки пілота і самої машини та й утримання літака, ангара теж недешево обходиться.

Наразі у клубі "Крила Буковини" є двадцять три члени. Пілоти літають здебільшого на надлегких літаках (вагою до 450 кілограмів), які між собою називають "метеликами", хоча мають і дельтаплани, і паратрайки (крило, яке може підняти 1-2 людини).

- У клубі є вмільці, які самотужки розробляють креслення літаків і самі їх будують, - розповідає буковинець. - Вже три збудували. Також часто хлопці купують літаки, які вже були у користуванні, й відновлюють їх.

Нещасних випадків на практиці буковинця не було, можливо тому, що перед тим, як ризикнути, зважує всі "за" і "проти".

Степан Сологуб вперше піднявся в небо 19-річним юнаком і відтоді з літаками не розлучається

- Ми намагаємося літати максимально безпечно, - переконує Степан. - До того ж наші літаки обладнано парашутами. Чимало літаків вітчизняного виробництва, але є й європейського, та вони ще потребують, так би мовити, розмитнення.

Степан Сологуб розповідає, що серед членів аероклубу чимало лікарів, інженерів, бізнесменів, продавців. Та ані професія, ані вік не можуть стати перешкодою для бажання навчитися літати.

- Звичайно, навчити літати можна всіх, хто вміє їздити на велосипеді, - стверджує досвідчений інструктор. - В авіації дуже важлива координація рухів. Наприклад, танцюристи мають всі шанси стати хорошими льотчиками.

Для більшості авіація стає захопленням всього життя після кількох перших польотів. І тут, вочевидь, підтверджується думка, що кожен з нас таки романтик.

- Літак - це для мене своєрідний наркотик, - каже Степан. - У небі все сприймається по-іншому, площини, панорами зовсім інші. Ось як людей тягне в гори, так мене в небо.

Над містом політ на висоті щонайменше 300 метрів

Найкраще, за словами пілота та інструктора в одній особі, здіймається в небо рано-вранці, або за годину до заходу. У такий час зазвичай немає вітру, а панорама зачаровує. Найчастіше літає чернівчанин на території колишнього аеродрому в смт. Лужани на надлегкому літаку Х-32 Бекас, або ж на вітчизняному А-20.

- Над містами намагаємося не літати, а якщо так випадає, що треба, то летимо на висоті щонайменше 300 метрів. Українське законодавство не досконале, ми намагаємося впроваджувати європейські стандарти роботи, але ж українські чиновники, якщо щось і хочуть скопіювати з інших, то до ладу у них це не виходить, - розмірковує буковинець.

- В Європі, наприклад, у Франції кожна друга особа користується авіатранспортом і дороги їм особливо не потрібні, а у нас, - самі розумієте, - додає інструктор. - В Україні літак - це розкіш. Тільки багаті люди можуть собі дозволити придбати літак, або ж умільці - скласти самотужки.

"Авіація - це моя романтика"

Інструкторів першого року навчання, які починають готувати майбутніх пілотів з нуля, в Україні не так багато. Адже для того, щоб отримати право навчати льотчиків, потрібно мати відповідну кількість годин, проведених в небі у різних умовах, і бажано, щоб попередня діяльність теж була пов'язана із авіацією.

- У мене в житті все так склалося, що маю можливість навчати людей здійматися поміж хмар, - каже Степан. - Годин загального нальоту у мене більше двох тисяч. Це не мало, скажу так. Бо для того, щоб отримати посвідчення інструктора треба мати 200.

Свого сина Георгія Степан теж навчив літати, і хлопець планує піти батьківським шляхом.

- Георгій ходив зі мною в аероклуб і одного разу спробував піднятися в небо, - пригадує Степан. - Зараз йому 17 років, і він вже два роки літає зі мною. Цьогоріч буде вступати до Кіровоградського авіаційного училища.

Віталія КОЗМЕНКО