Водолаз – професія рідкісна, особливо для Буковини, а тому видається романтичною та загадковою. Однак водночас вона надзвичайно складна і до снаги не кожному, бо вимагає сили, витримки, богатирського здоров’я. Про особливості роботи на глибині «Погляду» розповів чернівчанин Василь Магричук, котрий понад півжиття провів під водою.
У водолази беруть найміцніших
– Бути водолазом ніколи не мріяв, навіть не уявляв, чим ці люди займаються, однак 1963 року мене забрали до армії, Служити довелося у Севастополі. Там і закінчив аварійно-рятувальну школу водолазів, здобув фах водолаза-підривника першого класу, – розповідає Василь Дмитрович. – Відбір до підрозділу був надзвичайно суворим. Спершу обрали 100 осіб, та після низки випробувань їх залишилося 60, потім – 20, і я потрапив до цієї двадцятки. Робота мені надзвичайно сподобалася, а підводний світ із різнокольоровими рибами та чудернацькими водоростями просто зачарував. Доводилося бувати у затонулих кораблях і піднімати їх на поверхню.
Василь Магричук каже, хоч водолаз і складна професія, проте полишити її важко, бо глибина має свою магію і притягує, немов магнітом
Після завершення строкової служби (а на флоті тоді служили аж 4 роки), Василь Магричук повернувся до Чернівців, однак продовжити роботу водолазом навіть не сподівався. Після моря здавалося, що тут пірнати ніде. Однак незадовго після приїзду ішов по вулиці у формі, і його помітив старий водолаз, впізнав колегу за спеціальними нашивками на формі. Він і запропонував хлопцю роботу у рятувальній службі області.
На дні Пруту – золоті монети
Хоч на Буковині й немає моря, проте у водолазів роботи вистачало. Чистили труби, дно водойм, шлюзи на дамбах, підіймали з дна потопельників. Часто допомагали міліції, адже, як виявилося, злочинці ховають у воді усе – від вкраденого мотоцикла до зброї і трупів.
– Коли кілька років тому на вулиці Садовій вбили молодого хлопця, злочинці викинули обріз із мосту в Прут. Ми три дні шукали його, і таки підняли з дна, – пригадує Василь Дмитрович.
Деколи у пошуках тіла доводилося проходити кілометри під водою. Людина могла втопитися у Чернівцях, а знаходили її у Маршинцях чи Новоселиці. Ходити ж дном річки надзвичайно важко – то в яму втрапиш, то об камінь гострий вдаришся. Ось озером пересуватися легше, там ходиш, як по Кобилянської.
Начальник щоранку змушує пірнати за манекеном
Василь Дмитрович людина чесна, порядна, любить дисципліну. Це наш начальник, вчитель і наставник. Щоранку він проводить заняття на воді, вчить нас пірнати та витягати з води на берег манекен. Ми, матроси, повинні чергувати на човні, спостерігати за тими, хто купається в озері. І якщо відлучаємося, залишаємо відпочивальників без нагляду, Василь Дмитрович сердиться, завжди нагадує, що ми повинні бути відповідальними й уважними.
Трапляється, що водолази знаходять і речі, приємніші за мерців, наприклад, золоті сережки, перстені, ланцюжки. Переповідають навіть, що у Пруті натрапляли на золоті монети.
Найважче піднімати з дна мертвих дітей
Водолазам часто доводилося ставати свідками трагедій і людського горя. Один із таких випадків стався кілька років тому у Новодністровську, там втопилися 4 людей. На Великдень компанія з п’яти дорослих вирішила покататися на моторному човні по Дністру, однак не розрахували, надто різко розвернули човна і перекинулися. Двоє пішли під воду одразу, трьом вдалося вчепитися за човен. Надворі був квітень, вода холодна, тож люди загинули від переохолодження. Врятуватися вдалося лише одній жінці, котра була одягнена у балонову курточку, водолази ж змогли підняти з дна тільки одне тіло, три знайти не вдалося.
– Від родичів загиблих часто доводилося чути докори і прокльони, вони вимагають витягти утопленика цієї ж миті, хоч вода могла віднести тіло на кілометри вниз за течією. Намагалися не зважати на прикрі слова, адже у людей горе, – пригадує Василь Дмитрович. – Проте найважче, коли витягаєш на берег мертвих дітей, бачиш розпач батьків.
Тонув чотири рази
Василь Магричук розповідає, сам ледь не розпрощався із життям аж чотири рази. Та після кожного випадку повертався до роботи – глибина затягує.
– Вперше ледь не потонув ще в армії, ходив по затонулому кораблю і щось притисло шланг, по якому надходило повітря. Пощастило, його вивільнили товариші. І в Лужанах тонув, уночі шукали потопельника, я вдарився головою об камінь і знепритомнів під водою. І знову Бог допоміг, швидко прийшов до тями, виплив нагору, – каже Василь Дмитрович.
Та найбільше запам’ятався чоловікові випадок, що трапився 1969 року. Тоді на Буковині була велика повінь. У Ленківцях навіть затопило весілля, загинули і молодий, і молода. Вода вже почала потроху сходити, і у цей час із мосту в Прут стрибнув чоловік. Рідні самогубця надзвичайно побивалися і благали водолазів витягти хоча б тіло. Василю Магричуку стало їх дуже шкода, тож він вирішив полізти-таки у воду.
– Розумів, що тіла не знайду – вода глибока й каламутна, течія надзвичайно швидка, однак хотілося дати рідним хоча б надію, – каже чоловік. – Прив’язали вантаж, спустився на дно, пройшов буквально 500 метрів, і вода підкинула мене та притиснула до поламаних дерев, що застрягли посеред річки. Заплутався у гілляках і вибратися я не міг, залишалося лише молитися. Товариш пірнув, пробував витягти мене, та йому не вдалося. Повітря закінчувалося, я почав зомлівати. Дуже не хотілося помирати, залишати дружину, сина. І коли вже був майже непритомним, інший товариш таки витяг мене.
Довідка
Василь Дмитрович Магричук
3 січня 1944 року народився у селі Слобода-Комарівці Сторожинецького району Чернівецької області.
1963 року потрапив до армії, закінчив аварійно-рятувальну школу водолазів у Севастополі, здобув фах водолаза-підривника.
1967 року повернувся до Чернівців, почав працювати в аварійно-рятувальній службі.
1994-2009 роки – займав посаду головного водолазного спеціаліста області.
Бути рятувальником на озері важче, ніж водолазом
П'ятнадцять років пробувши головним водолазним спеціалістом області, Василь Магричук уже подумував про заслужений відпочинок. Водолазів відправляють на пенсію не за кількість відпрацьованих років, а коли вони проведуть 6 тисяч годин під водою. Однак його попросили очолити рятувальну станцію у парку «Жовтневому». Чоловік каже, хоч яка важка була в нього робота, та тут нести службу у рази важче. Із озер доводиться витягати і п’яних, і дітей, що відпочивають без дозволу батьків.
– На тому озері, що далі від дороги, глибоко, одразу біля берега – 4 метри. Два роки тому чоловік гуляв із сином і розмовляв по телефону. Захоплений розмовою, не помітив, що дитина впала у воду. Пощастило, що робітник, який працював неподалік на будівництві, усе бачив та одразу кинувся витягати хлопчика, – розповідає Василь Дмитрович. – Двох дітей я витягнув торік з-під води.
Від води тягне до лісу
Василь Магричук каже, йому час вже на заслужений відпочинок. Навіть дружина вдома жартує: «Вже пора помирати, а ти все ходиш на роботу». Важка професія залишила свій відбиток, у Василя Дмитровича проблеми із серцем, судинами. Однак він на хвороби не зважає – тренує матросів-рятувальників на станції, змушує їх пірнати й витягати з води манекен. Каже, любить, аби скрізь був порядок, біля будинку рятувальної станції чорнобривці посадив. Провівши все життя біля води, чоловік мріє, що на заслуженому відпочинку йому частіше вдасться бувати у лісі, на природі, спілкуватися з онуками. Однак Василь Магричук вважає, що йому пощастило мати таку рідкісну й цікаву професію. Зараз, каже, вона не у пошані, працювати ніхто не хоче, бо це важкий труд за копійки.
Надія КАРБУНАР
Зараз Василь Магричук очолює рятувальну станцію на воді у парку «Жовтневому»
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар