Невтомна талановита жінка постійно дивує шанувальників своєю творчістю. Тримаючи у приємній напрузі і трепетному очікуванні навколишніх, художниця ефектно заявляє про себе та підопічних (студія «АкадемАРТ») спільними імпрезами, новими проектами. Мало того, встигає виховувати п’ятьох власних дітей, які не бояться пензля і фарб.
– У мене п’ятеро діток: четверо дівчаток і один хлопчик. Усі вони народжені у любові, причому не просто так, а були задуманими та бажаними, – розповідає чернівецька художниця Лариса Куваєва. – Старшій, Софійці, зараз 22. Вона навчається у Парижі на факультеті антропології, також дуже любить займатися театром, відвідує одну з відомих тамтешніх шкіл. Ніка народилася 8 травня, назвали її на честь богині перемоги. Вона здобула музичну освіту за класом фортепіано та скрипки, зараз вчиться у Малій Паризькій консерваторії, це підготовча до національної. Агнія вчиться у ліцеї, після його закінчення планує обрати спеціальність дизайнера. Леону скоро буде 14-ть, наразі він ходить до школи. Любить фотографувати, має успіхи у спорті (багатоборство, метання ядра, біг, плавання). Уже має зо кілограм медалей. Це у нього від батька, який є професійним спортсменом з легкої атлетики (біг з бар’єрами). Загалом, усі діти були у спорті із самого дитинства, але дівчата згодом закинули. Нашій найменшій Марічці скоро буде 10-ть, вона любить малювати і брати участь у фотосесіях.
– У мене всі діти малюють, – додає мисткиня. – Не знаю, чи хтось із них стане художником, але усі талановиті. Стараюся виховувати їх самодостатніми та самостійними.
– Коли зрозуміли, що Ви – художник?
– Гадаю, коли почала вчитися у Вижницькому училищі прикладного мистецтва, мене навіть хотіли залишити там викладачем композиції. Але те, що хочу бути художником, зрозуміла у 8 класі. Нас запитували, ким ви хочете бути. Ми розповідали про різні професії, багато обговорювали... Тоді відчула аж до болю в серці, що маю стати художником. Інакше буду нещасливою.
– Добре знаєтеся на петриківському розписі, де його опановували?
– Свого часу працювала у художньому сувенірному цеху на базі Глибоцького спеціалізованого лісгоспу. Малювали на шкатулках, вазах. Саме там вчилася «петриківки» у дуже хороших майстрів чи не з різних куточків Союзу. Я щаслива, що опанувала це мистецтво. В образотворчих роботах ці знання не застосовую, але десь-колись дозволяю собі попрацювати в такому напрямку. Окрім того, навчаю петриківського розпису і своїх студійців.
– Що важливо знати і вміти, аби розпис вдався?
– Важливо розуміти рух, динаміку, щоб все закручувалося, одне з іншого виходило. Усе має вийти гармонійним, щоб ніде не виникало якогось протиріччя. Причому мазок має бути пружинистий плавний. Треба вміти правильно натискати пензликом, це найосновніше. День у день 10-20 днів вчишся і коли вже вийдуть ті необхідні мазки, тоді вже можна думати про щось інше – кольори, композицію тощо.
– У Вас – буковинське коріння?
– Так, батьки з Глибоцького району. Мама за фахом медпрацівник-санепідеміолог, а батько – військовий.
– Часто жили і працювали у різних країнах, яка з них залишила найбільший відбиток?
– Завдяки моїй мамі у мене прищеплена любов до світу, відкривання чогось нового. Тому що мама завжди відпускала мене з класом у всі можливі екскурсії. Тож ще у шкільні роки багато Союзом поїздила.
У період розпаду ми з чоловіком поїхали до Болгарії, прожили там чотири роки, народили доньку Софію. Власне, у місті Софія жили і працювали, навіть відкрили невеличку галерею.
Згодом повернулися жити в Чернівці. Я влаштувала виставку «Час вогню» і мене вдруге запросили на посаду директора Глибоцької художньої школи (вперше у 20-річному віці, тоді попрацювала там п’ять років). Рік працювала у школі не отримавши жодної копійки. Я би і далі так працювала, у мене вистачає альтруїзму. Але коли ти приходиш додому і троє малолітніх діток зазирають у торбу, запитують, що принесла поїсти, зрозуміла: треба змінюватися. У цей період чоловік шукав заробітку в Італії. Він познайомився з галеристами, які запросили мене взяти участь в їхньому культурному житті. Тож все покинула і поїхала. З дітьми залишала маму, але через дев’ять місяців їх забрала до Риму. Майже 5 років там прожили. Одразу, як туди приїхала, відчула, що це саме та країна – хороша і доброзичлива, де дуже комфортно творчій людині. Там у мене жодної хвилини не було нещасливої. Я не хотіла залишати те місто, хоча страшенно люблю наш край, нашу рідну Буковину з усіма її традиціями, людьми. Але саме там мені було дуже комфортно у сенсі творчості.
Але ми приїхали назад, бо чоловік хвилювався, що діти розмовляють суто італійською, втрачають українське коріння.
Власне, позаторік дітей відвезли до Парижа, щоб вони здобували європейський рівень освіти. Рік втратили на влаштування дітей, але водночас я там багато картин написала. Наразі чоловік дивиться за дітьми, а я – у Чернівцях.
– Надовго приїхали додому?
– Не знаю, як Господь розпорядиться, але взагалі-то приїхала в Чернівці назавжди (усміхається, – авт.).
Ольга ШУПЕНЯ
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар