Із дев’яти років чернівчанин Михайло Голік опановував ази спартанського життя під наглядом батька. У цей період мама змушена була податися на заробітки за кордон і підтримувати зв’язок із єдиним сином на відстані. Навчання у школі та виші юнак поєднував зі спортом. Свого часу відвідував секції боксу, пауерліфтингу, панкратіону. Коли здобув фах політолога, вирішив стати військовослужбовцем за контрактом, щоб і гроші самостійно заробляти, і втілити у життя юнацькі мрії про стрибання з парашутом та вміння стріляти. Так він поповнив ряди високомобільних десантних військ у 80-тій львівській бригаді (один з батальйонів зосереджено у Чернівцях). По-серйозному ганяли хлопця до присяги. А згодом лише щопонеділка солдати збиралися на зарядку о шостій ранку, а решта часу – фарбували бордюри, підмітали, носили боєприпаси з місця на місце… Тішить одне, не довелося фарбувати пожовклу траву газонів у зелений колір. Ось так і готували захисників Вітчизни до ймовірного протистояння ворогові у, здавалося б, далекому майбутньому. Однак через шість з половиною місяців після присяги чернівчанину довелося опинитися на справжній війні…
Факти у цитатах Михайла
«Речі для солдатів необхідно привозити прямо на Схід. Якщо ж їх залишити у частинах, то все залишають у резерв, або продають (в мережі можна знайти навіть сухпайки, які передала Америка). Правда, передадуть пакунок, якщо його принесе мама і буде на ньому написано: «Міші від мами».
«Політики кажуть, що їхні діти воюють. Але якщо я бачу на фото, що такий синок-артилерист живе в палатці, то розумію, він не на передовій, по ньому точно ніхто не стріляє. Мене уже не обдуриш».
«Відчув, що неймовірно втомився, коли уже приїхав додому. Адже там, на війні, мусиш триматися, бо нема куди подітися».
«Коли навчався в університеті, то боровся з тією корупцією, як міг. А зараз пішов в армію і ще більшу корупцію побачив».
«Знаєте, де є генерали і полковники, з ними не хочу воювати. Краще бути партизаном, з простими людьми. Повірте, навіть той молодий лейтенант, який нормальний, він може керувати і цілою бригадою».
«Ми живемо у дуже поганому світі. На війні – від самого народження: живеш і одразу проблеми розпочинаються. Такий світ. Але судний день буде дуже скоро, я в цьому упевнений».
Михайло каже, що у нього є багато хороших знайомих, але друзів на пальцях можна перелічити. Проте саме в армії у нього з’явилися хоч і не рідні, але справжні брати. Тож коли постало питання, їхати зі своїми побратимами на Схід чи ні, він одразу погодився. Правда, постійно думав про маму, не хотів, щоб вона хвилювалася і до останнього замовчував, що воює.
– Готувалися на полігоні у Львівській області, – згадує Михайло. – Сформували з нас батарею, видали хороші бронежилети (за травень, «Корсар», 4-й рівень захисту) і погані каски 1947 року. Форму, літні берці, та необхідні побутові речі мені придбала мама. Коли уже був на Сході, волонтери привозили нам пакунки, в одному з яких були французькі кевларові каски. Саме ця обновка і врятувала мені життя. Я втікав від танка й неподалік впав снаряд, довкола почали сипатися купи каменюк, одна з них вцілила у каску. Одразу запаморочилося в голові, але я не втратив контроль над ситуацією і біг далі, просто хотів жити…
Під Слов’янськом наче з ланцюга зірвалися
З міста Лева Михайло із колегами вирушив на Схід після свого дня народження. Каже, хлопці тішилися, як малеча, адже багато хто (і він зокрема) вперше летіли літаком. Прибули на військовий аеродром у Харківську область 15 червня, а ввечері цього ж дня опинилися у Донецькій, у штабі АТО.
– Уже через три дні були під Слов’янськом, де нас «нагородили» першими обстрілами. Ми так активно з автоматів відстрілювалися, що майор констатував: «Наче з ланцюга зірвалися», – згадує боєць.
– Найстрашніше було уже в луганському аеропорту, але не з самого початку. 13 липня ми прорвалися, хоча із суттєвими втратами, адже друга частина нашої колони (ми розділилися на дві) натрапила на міни. Коли прибули, нам хлопці дякували за підмогу, бо їх залишалося дуже мало: одна рота з 80 бригади зі Львова і одна з 25, Дніпропетровська. Пізніше, 17 числа, «Гради» вперше застали мене на вулиці. Всі довкола падали просто на землю, у результаті – четверо важкопоранених бійців. Маю щастя, що в окоп не побіг, бо за метр від нього впав снаряд. Потім нас дуже багато обстрілювали, – каже Михайло.
– Попервах суто із сепаратистами билися, – уточнює чернівчанин. – У них була піхотна зброя (автомати, кулемети, гранатомети), проте пізніше з’явилася артилерія, і вони почали з «Градів» стріляти, як макаки: то туди, то сюди, усе мимо. А уже 24 серпня, на День незалежності, нас привітали дуже добре, навіть регулярні російські війська долучилися.
«На війні усі так: замінюють тих, хто вибився зі строю...»
– У мене стільки посад було.., – каже Михайло. – Їхав у зону АТО у ролі радіотелефоніста, хоча до цього фаху взагалі нічого не маю. Потім став у розрахунок, був артилеристом. Тобто на папері ніхто не призначав, просто була необхідність. На війні усі так: замінюють тих, хто вибився зі строю і не може виконувати свої функції. Правда, воювати так і не навчився, тільки бігав з тими снарядами, єдине – тепер вмію нормативи у бронежилеті здавати. І духовно став сильнішим. З одного боку, постійно дивувався, коли поряд когось ранить, а я залишався практично неушкодженим, з іншого – відчував, що виживу і цілком покладався на Бога. Гадаю, мене врятувало й те, що багато думав про хороше. Адже в АТО у мене було два життя. Коли бігав і стріляв – це одне, а коли засинав, то завжди був удома, мені дуже хороші снилися сни.
Десантник Михайло Голік каже, що готовий усе робити для того, аби в Україні стало ліпше жити
«24 прийшов москаль і нас відтіснив»
На Сході Михайло протримався два з половиною місяці. Пережив бої поблизу Красного Лиману, у Слов’янську, також захищав від сепаратистів та російських військових луганський аеропорт.
– Потроху воювали, відбирали села. А потім, 24 серпня, прийшов москаль і нас відтіснив. Там суто регулярні російські війська заїхали, у когось з наших забрали рацію і казали: «Сдавайтесь, против вас работает русская армия». Ми ж відповідали, що «ВДВ» не здається, – каже боєць.
Проте з кожним днем ставало дедалі гарячіше, меншало українських вояків.
– Ще 30 серпня відчували, що треба відступати, адже проти снарядів неможливо оборонятися, – пояснює Михайло. – По нас стріляли «Гради», «Урагани», «Тюльпани», гаубиці… У них шпигуни-безпілотники літали, а у нас навіть «Тунгуски» не було, аби їх знищити, і з автоматів їх збити просто нереально. На ранок 31 серпня поле довкола аеропорту було розміноване, тобто усі дроти – перерізані (можливо, серед наших були сепаратисти). Російські танки заїхали на територію аеропорту. Теоретично ми могли оборонятися, адже мали два «Пури». Проте використати протитанкові ракети не вдалося, установки чомусь раптово вийшли з ладу. Єдине, з чого можна було стріляти – це з автоматів. Нас тоді зо 200 осіб залишилося, проте кожного разу бійці від’їжджали і від’їжджали, тобто тікали з аеропорту. А наша бригада, 80-та, ще залишалася. По телевізору передавали, що ми організовано покинули об’єкт, за командою, але це було, м’яко кажучи, дуже неорганізовано. Втримати позицію було нереально. Хто не встиг відступити – потрапили в полон. Тож ми доїхали до села Побєда, де був штаб АТО. Там переночували і уже о пів на 5 ранку 1 вересня застали артилерійський обстріл з території Росії по штабу АТО, там 700 метрів, здається, недоліт був. Тобто дуже швидко просувалися росіяни. Усіх травмованих (у мене – струс мозку) спершу евакуювали у санчастину Побєди, а потім повезли на автобусах до Харкова, де залишили важкохворих, а решту у Полтаву перекинули лікуватися. Через півтора дня ми добилися того, щоби нас в Чернівці відправили. Тож 4 вересня уже був вдома. 18 вересня мене виписали з Чернівецького шпиталю, дали 15 днів на відпочинок і знову на службу. Але голова досі болить.
Ольга ШУПЕНЯ
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар