Одні ідуть на війну воювати, інші – рятувати їхнє життя. «Білі ангели» (так називають лікарів військові) хоча й не беруть участі в бойових діях, та на війні не носять білих халатів. Вони працюють у бронежилетах і касках, а сплять зі зброєю.
Війна на сході України, яку влада називає «антитерористичною операцією», уже забрала тисячі життів. Рятують людей, які перебувають в зоні бойових дій, лікарі, які ще вчора жили та працювали під мирним небом. Боряться за життя наших поранених військових на Сході й буковинці.
Як воно бути лікарем на справжній війні, знають не із розповідей чернівчани Ігор Малишевський та Денис Григораш. 29-річні лікарі, доцент кафедри онкології та радіології БДМУ та лікар-травматолог, раніше навіть подумати не могли, що доведеться рятувати життя людей під кулями. Чоловіки, на яких несподівано надягли військову форму та відправили на війну, приїхали додому у десятиденну відпустку.
Забрали на війну вночі
Дзвінок із військкомату цілком змінив життя викладача медуніверситету І. Малишевського. Чоловіка мобілізували ще другого травня, і відтоді підручники довелося змінити на зброю і терміново відновлювати військові навички.
Після завершення 10-денної відпустки І. Малишевський знову поїде на війну, а Д. Григораш продовжить лікування у Чернівцях
– Зателефонували о восьмій годині вечора із військкомату та запросили з’явитися через дві години із речами, – розповідає І. Малишевський. – Того ж дня вже о першій ночі відрядили з іншими хлопцями у Новоград-Волинський. Там ми проходили службу на базі 30 механізованої бойової гвардійської бригади. Відтак два місяці – на базі роти тактичної групи на Арабатській Стрілці (Генічеський район). Потім місяць – на Чингарі (поруч із пунктом пропуску на Крим), а вже у серпні потрапив у зону бойових дій в Донецькій області.
Денис Григораш на війну потрапив теж за мобілізацією. Його запросили з’явитися у військкомат о 12 ночі. Часу попрощатися із рідними в хлопця не було, вже через годину теж їхав до Новоград-Волинського. Звідти – на полігон для бойового злагодження у Миколаїв, а відтак у Запорізьку область, де потрапив у сформовану медичну роту. У середині липня Д. Григораш уже був у зоні АТО. Їхня бригада дислокувалася біля м. Щастя, потім у Красному Лучі. Наразі Денис перебуває у Чернівцях на лікуванні, бо потрапив у ДТП, коли відвозив пораненого у с. Перемога, що на Донеччині.
Перша медична допомога рятувала життя
Село Степанівка Амвросіївського району, що на Донеччині (7 км від російського кордону), останнє місце дислокації бригади, в якій перебував І. Малишевський. У складі 30 роти механізованої бригади він перебував десять діб. Оскільки їхня бригада зазнала великих втрат, багато військових полягло у Степанівці, змушені були відступити.
За добу після того, як їхня рота залишила село, російські «гради» зрівняли Степанівку із землею. На той час багато місцевих жителів покинули село, виїхали, хто куди міг – в мирні області України чи Росію. Залишилося близько 20% жителів. Із них врятувалися тільки дев’ятеро людей, яких українські військові вивезли разом із пораненими.
Напередодні, коли село ще контролювали українські війська, у простій сільській хаті під постійними обстрілами з «градів», мінометів І. Малишевський разом з іншими п’ятьма лікарями з медроти надавав допомогу пораненим.
– У селі облаштували два шпиталі, – каже лікар. – У звичайній хаті була хірургія, реанімація й інтенсивна терапія. У касках і бронежилетах так і працювали. Звичайно, про те, щоб оперувати й мови не було, адже в хаті, де немає світла, води, стерильності, це зробити неможливо. Надавали першу хірургічну допомогу, зупиняли кровотечі, виводили пацієнта із шоку і чекали на евакуацію. Поранених підвозили до шпиталю на тому транспорті, який був найближче – танк, БМП, ЗІЛ, Урал.
Доправити поранених до лікарні було справжнім випробуванням. Спершу хворих зі Степанівки евакуювали вертольотом та коли сепаратисти його збили, евакуацію здійснювали санітарною машиною. Та цей шлях був дуже складним. Санітарна машина змінювала колеса 5-6 разів за одну ходку.
Багато хлопців, які отримали поранення на Сході, можуть залишитися інвалідами, бо на передовій не вистачало сучасних медичних засобів. Наприклад, кровоспинних, їх засипали в рану, це давало змогу доправити пореного до лікувального закладу, де йому зроблять операцію. Втім, доправити хворого до медзакладу було справжнім випробуванням. – Там, на війні, шлях евакуації тривав іноді понад добу.
Порахувати, скільком бійцям врятували життя чернівецькі лікарі не беруться. Кажуть, допомогу надавали всім, кого привозили в шпиталь, удень і вночі. Їх було стільки, що на сон залишалося 3-4 години. Але жоден лікар ані хвилини не пожалкував, що обрав таку професію. Думали тільки про те, аби врятувати життя пораненого. А ще з нетерпінням чекали, коли завершиться війна, і вони знову побачать своїх рідних.
Удома чекали двоє дітей та дружина
Упродовж кількох місяців, коли чернівчани перебували в зоні АТО, вдома з нетерпінням та завмиранням серця на них чекали рідні. Д. Григораша – батьки, а І. Малишевського ще й дружина та двоє дітей. Розуміючи, що після відпустки їм доведеться знову іти на війну, вони увесь час проводять з рідними. І без зайвих емоцій стверджують, що готові знову їхати на Схід та виконувати свій обов’язок.
Ольга МАКСИМЮК
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар