Думки експертів: Після Революції Гідності

Минуло три роки, як українців вийшли на майдани, пролитою кров’ю добилися зміни людей при владі та жадали іншого життя для себе й своїх дітей. Про ці три роки ми поспілкувалися з експертами, як вони бачать цей шлях і що зроблено в державі – або що провалено та упущено.

Думки експертів

Не знаю жодної революції, яка відбулася у світі, де вдалося одразу втілити у життя сподівання її учасників. Щонайменше це розтягується на десятиріччя.

Красномовним є приклад Франції, де революції розтягнулися на сто років. Фактично в Україні це вже третя революція, яку ми переживаємо.

Що буде спрацьовувати найближчим часом – це заповнені електронні декларації, по яких можна простежити, хто розкрадав чи розкрадає державу.

Звісно, на зміни держави необхідно чимало років і саме ці люди можливо за десять років можуть змінити нашу державу на краще, саме на них уся надія.

Революція гідності не призвела до зламу олігархічної системи в державі, це надзвичайно складний і довгий шлях. Лише громадянське суспільство всередині держави виховає нову еліту, яка прийде до влади і змінить ситуацію.

Ось для прикладу, бачу позитивні зміни в інших регіонах країни. У сусідній Тернопільській області є невелике місто Чортків. Там міським головою став 30-річний хлопець із сусіднього села. Він щодня ходить пішки на роботу і не придбав ні особистого, ні службового автомобіля.

До нього прийшли місцеві бізнесмени, які заробили свої мільйони перебуваючи десятки років у США (і які ніколи не сплачували податків), і сказали, що будуть платити податки, бо бачать, що він щось робить і є зміни.

Звісно, це лише зародження змін, але з часом вони будуть масовими і цей процес не спинити.

Але потрібно розуміти, що поки є покоління, виховане на традиціях комуністичної доби і яке впливає на ухвалення рішень, – це буде надзвичайно важкий процес. Вони мають відійти. І тоді нову державу збудують ті, кому зараз 20-40 років.

Це довгий і складний процес і головне – не скласти руки і не голосити, що «все пропало»! Старі політики давно дискредитували себе і, врешті, їх «попросять» піти.

Так, справді, багато розчарованих. Але біда людей в тому, що вони переконані в одній простій речі – варто зробити незначне зусилля і потім можна до кінця днів пожинати плоди. Буцімто можна себе цим забезпечити, як заповідали нам комуністи.

Пригадайте, коли лунали гасла, буцімто варто підписати євроінтеграційні закони та угоди і одразу опинимося в ЄС і будемо прекрасно жити. Це не так. Потрібно довго і важко працювати.

Наприклад, чому така ситуація у Болгарії, коли до влади приходить популіст? Бо було багато зачарувань. Не варто спочатку надзвичайно очаровуватися чимось. А потім так само болісно від цього відходити.

Щодо змін в державі, які відбулися. То це дискусійне питання. Якісь і справді відбулися. Але щоб оцінити зроблене – потрібен час.

Можна констатувати, що зміни відбулися в суспільстві, в усвідомленні. А не в державі. У державі, навпаки, відбувається імітація змін, а не впровадження реформ.

Врешті, якщо суспільство зможе змінитися, то нинішня влада піде у минуле. Бо влада – це зріз суспільства. Це криве дзеркало нашої реальності. Міняється суспільство – міняється влада.

Щодо зробленого, то усе це фактично завдяки тиску та співпраці з зовнішніми інституціями. Йдеться про створення поліції, антикорупційних органів та запровадження електронного декларування. Бо це були практично їхні вимоги. Це була не наша ідея і влада, радше, чинила спротив, аніж впроваджувала реформи.

Тому нам потрібно сподіватися на зовнішній тиск, а не на внутрішні реформи.

Якщо говорити про зміну влади та політиків, то у парламенті усі політичні сили прив’язані до персоналій і відсутні ідеологічні партії. Усе відбувається у так званому зародковому стані.

Чи ефективними є дії Кабміну – важко сказати.

Також так і не відбулася судова реформа. Чи зламана система загалом – звісно, ні.

2013 року у нас не було альтернативи – в сучасному світі самостійний розвиток для країн третього світу (якою ми є) навіть не стоїть. І питання не у безвізі, а у зміні курсу. Саме на це зреагувало суспільство. Це була мета суспільства, яку перекреслили.

Але навіть зараз багато хто не розуміє, що насправді означає євроінтеграція (а не у вузькому розумінні безвізового режиму). А до членства в ЄС нам взагалі дуже далеко. Але це є орієнтиром, до чого ми повинні прагнути.

Звісно, у цьому контексті ми можемо вимагати від ЄС безвіз як бонус, бо багато в чому, що відбулося в нашій державі, винні також вони.

З позитивів – ми залишилися демократичною країною, а не скотилися до авторитарного режиму. Це дуже важливо. Врешті, ми підписали угоду про асоціацію з ЄС і залишилися на європейському шляху. І це не головне візи, а те, що ми не рухаємося до євразійського союзу.

Але ми повинні звертати увагу на єднання суспільства. Велика кількість громадян усвідомили, що вони можуть на щось впливати і від них щось залежить.

Це дуже важливо, але, на жаль, без крові та жертв такі процеси не відбуваються. Також не відбувається будівництво нації.

Тому євромайдан став подією, бо люди зрозуміли, що можуть впливати на рішення та вектор руху.

Звичайно, не змінилася політична еліта, лише один її сегмент змінив інший. Вони вийшли з минулого і система щосили пручається.

Тому сподіватися на те, що завершився майдан і все одразу змінилося – не випадає. Змінилося лише певне ядро суспільства.

Я б не стверджував, що ситуація в державі докорінно змінилася. Реформам чинять опір, є чимала небезпека реваншу старих сил, бо немає порозуміння між елітами, які прийшли на хвилі євромайдану.

Люди бояться, що в такому разі відбудеться згортання реформ і станеться реванш колишніх сил.

Звісно, робиться чимало, але потрібна консолідація усіх сил. Зміни в суспільстві відбуваються через зрушення та конструктивну активність. А не через проплачені мітинги.

Я помітив, що в об’єднаних громадах люди стають активнішими, бо відчувають відповідальність.

Спілкувався Олесь ЗАДНІСТРОВСЬКИЙ