Два місяці провів у зоні АТО провідний хірург Чернівецького військового шпиталю

Ті, хто побував у зоні АТО та повернувся звідти (за ротацією чи через поранення), про пережите воліють не розповідати. А якщо й діляться тим, що бачили, роблять це стримано і без зайвих емоцій. І не тому, що розповідати немає про що, просто жахіття війни словами описати складно. А ще боляче. Боляче знову і знову бачити у пам’яті тих, кого втратили, не змогли врятувати, вберегти.

Нещодавно з фронту повернулися наші військові медики, їх на посту замінили їхні колеги. Ці люди бачили у своєму житті багато смертей і людських страждань, багато із них вже були на війні у складі миротворчих місій і рятували життя. Проте, кажуть, це не зрівняти з пережитим тут, вдома.

Групу медиків очолював провідний хірург Чернівецького військового шпиталю, начальник хірургічного відділення, нині вже полковник медичної служби Юрій Царюк. 35 років він рятує життя, провів понад 200 операцій. Каже, тоді боятися не було часу, і лише зараз, після повернення додому, зрозумів, у якому пеклі побував.

Сформували лікарсько-сестринську бригаду, яка включала двох хірургів – Юрія Царюка, який був старшим бригади, та Ігоря Засуху. Окрім того до складу входив лікар-анестезіолог Андрій Проданюк, старший сержант контрактної служби – медбрат-анестезист Микола Гуля та операційна медсестра-старшина контрактної служби Лариса Чернікова.

"Зараз, коли повернувся, пригадуючи все пережите, розумію, що був у пеклі"

У такому складі бригаду включили до ВЧ А-2582, котра після прибуття до місця призначення на сході стала ПП В-0377.

З Чернівців виїхали 7 травня, а вже 10 – прибули на місце. Спершу зупинилися в районі Старобельська на Луганщині. Розгорнули постійний табір й стояли у цьому населеному пункті протягом трьох тижнів. Згодом передислокувалися до Оріхового. Про будні на фронті розповідає без зайвих емоцій. Каже, звичайна служба. Кожного з членів лікарсько-сестринської бригади було закріплено за певною ротою, разом із бійцями котрої вони виходили на виконання бойових завдань. Саме тоді розпочалися найбільш запеклі бої та з’явилися перші жертви серед буковинців. Тож надавати допомогу та рятувати життя доводилося просто таки на полі бою та під кулями.

Бачив, як гинуть земляки

– 9 червня, коли загинув прапорщик В’ячеслав Пелехатий від розриву гранати, я був у тій колоні й надавав йому, а також іншим 5 постраждалим воякам допомогу. Його та ще трьох бійців, котрі мали найбільш важкі поранення, відправили до шпиталю у Харкові. Однак травми В’ячеслава були несумісними із життям, відтак наступного дня він помер. Інші хлопці зараз одужують, один із них – Петро Громик і досі у нашому шпиталі, – пригадує події того дня Юрій Царюк. – А 17 червня був бій під містом Щастя на Луганщині – один із найстрашніших і перший із такими численними жертвами. Бійці нашої 3-ої батальйонно-тактичної групи, за наказом командування, прийшли на допомогу батальйону «Айдар», який потрапив у оточення терористів. У бою також брали участь бійці 128-ої гірничо-піхотної бригади з Мукачевого. Багато полягло, кількох забрали у полон. Серед них, як згодом виявилося, були й буковинці Григор’єв та Москаленко. Вони були у екіпажі БТРа, котрий згорів, тож спершу їх подали у списках загиблих. Бій тривав майже 14 годин, тому забрати з поля бою загиблих (поранених там не було) одразу медики не могли.

По той бік барикад, каже, воюють добре озброєні й досвідчені найманці. Однак і наші вояки мають не гіршу підготовку і можуть дати їм гідну відсіч. А те, що сталося під Щастям, була справжня засідка. На них чекали, напали зненацька й вони не встигли відреагувати.

Після бою під Щастям психо-емоціний стан бійців погіршився, адже до цього жодного разу втрати не були такими масовими. Та це одночасно стало й своєрідним імпульсом не лише для рядових, але й для командирів. Хлопці хотіли помсти за своїх товаришів, що піднімало їхній бойовий дух, а командування цей випадок змусив більш виважено приймати рішення, усвідомлюючи, що за кожним наказом стоять люди.

«На війні у Югославії було не так страшно»

Хоча на війні не вперше – має досвід роботи у складі миротворчої місії ООН у колишній Югославії, каже, пережите в зоні АТО з тим не зрівняти.

– Там усе це сприймалося у рази легше – робив свою роботу, рятував людей. А тут вдома це зовсім інше. Дуже важко усвідомити сам факт, що у твоїй рідній країні війна, вдвічі важче бачити, як гинуть, іноді на твоїх руках, земляки, друзі, колеги і побратими. Воюємо із тими, кого ще нещодавно вважали своїми. Тепер вони не свої, а зрадники, – каже Ю. Царюк. – Коли був там, страху не було, просто не було на це часу. Зараз, коли повернувся, пригадуючи все пережите, розумію, що був у пеклі. А ще ніяк не можу збагнути, як чоловіки, котрі залишилися вдома, можуть так поводитися, коли в їхній країні війна – вони веселяться, сидять у барах, насолоджуються життям. Мене це обурює. Я не кажу про те, що їх обов’язково треба відправити воювати на Схід. Але вони мають хоча б не гаяти час у забігайлівках, а тренуватися, вчитися, аби у разі чого спромогтися захистити бодай своє.

По тіла «своїх» ополченці приходили з білим прапором

– З місцевим населенням контактували рідко. Вони частіше спілкувалися із вояками, які чергували на блокпостах. Та коли передислокувалися для укріплення 30-ої бригади, пригадує, вони підійшли й до нас – приносили молоко, сир, рибу та воду. Грошей за це не брали, хоча ми пропонували. З цього можу казати, що ставлення до нас було непоганим.

Наступні бої були не менш запеклими, проте загиблих було вже значно менше.

– Хлопці гинули на моїх руках, поранених було стільки, що доводилося відправляти їх до шпиталю двома гелікоптерами. А саме у бою 13 липня, коли підірвалися два наших бронетранспортери. Тоді загинув один наш боєць – Андрій Шудравий. Його поранення були дуже серйозними – відкриті переломи двох гомілок, відкритий перелом правого плеча. Швидше за все його контузило, він сильно вдарився головою об башту БТРа – каска була майже пласка. Він помер від отриманих травм просто під час перельоту.

Під час наступальних операцій, робота була дуже напруженою. Медпункт працював цілодобово, окрім того, щодня виїздили з ротою на бойові завдання. Легше стало, коли відбувалися зачистки звільнених територій – тоді на завдання їздили по черзі. Та це було не менш небезпечно, адже будь-якої миті могли потрапити у засідку.

Коли приходили у звільнені населені пункти, натрапляли лише на трупи терористів. Їх було чимало. Поранених вони намагалися забирати одразу, а по інших поверталися, домовившись із нашими. Приходили без зброї і з білим прапором. Джентльменських угод, ясна річ, з ними ніхто не укладав, чинили суто по-людськи, пам’ятаючи при цьому, що від цих людей можна чекати чого завгодно.

Хто повернувся із пекла, оговтуватиметься довго

80 відсотків із поранених у зоні АТО хлопців зрештою зможуть повернутися на службу. Та ось їхній емоційний стан відновиться ще не скоро. Всі, хто був там і пережив смерть свого товариша, побратима, мають психологічні розлади. Аби їх повернути у стрій, потрібен час. Вони не лише мають бути у колі родини, де їх постійно підтримають. З хлопцями мають працювати фахівці. У штаті нашого шпиталю психолога немає, однак є різні соціальні служби, які можуть допомогти. І важливо, аби це не було одно-дворазове спілкування, а тривала робота.

Окрім того, у жодному разі їх не можна ображати. Важливо виплатити хлопцям всі компенсації, адже вони не лише поклали здоров’я на захист Батьківщини й ризикували своїм життя. Багато хто з них мав добру роботу, гарні зарплати, успішний бізнес. Зараз вони це втратили.

Юлія ХОРОШУН