Улітку 2007 року я тільки-но переїхала у нову квартиру. Коли під’єдналася до локальної мережі, мій комп’ютер вимагав негайної уваги: треба було відформатувати жорсткий диск, перевстановити віндовс. Я написала в чаті прохання, щоби хтось на певний період прийняв мої файли, а згодом повернув назад. Відгукнувся лише Микита. Це було наше перше знайомство, у мережі.
Через певний час «мешканці» чату влаштовували зустріч, на яку я також прийшла. У розпал гулянь підійшов Микита, ми знову познайомилися, уже наживо. Не скажу, що у реальному житті ми справили один на одного особливе враження, але і далі спілкувалися в Інтернеті.
Якось йшов дощ, я сиділа вдома, було досить нудно. Микита написав і запросив у гості. Добре, що жили ми неподалік. Потім гуляли під дощем, їли морозиво (після цього я захворіла, а Микита мене лікував). Так товаришували, про романтичні стосунки навіть не замислювалися (принаймні я). Хоча коли мої батьки запитували, коли я нарешті вийду заміж, то жартома відповідала: «Ось дочекаюся доки Микита підросте і за нього обов’язково вийду». Він був хорошим другом: завжди підтримував у складних ситуаціях, навіть зустрічав з роботи. І в один з таких днів ми проходили повз вулицю О. Кобилянської і знову ж таки жартома обговорювали наші плани на майбутнє. Мовляв, закінчить він навчання (через три роки), тоді поберемося і народимо дитину. Поговорили, посміялися. Однак через декілька місяців ми й справді вирішили подати заяву у РАЦС. Такі щасливі-прещасливі зателефонували моїм батькам, а вони якось не дуже зраділи, проте сказали: «Роби, як вважаєш за потрібне». Дорогою додому зустріли маму Микити і їй усе розповіли. Через день про весілля навіть мови не було, скасували.
Потім ще зустрічалися зо два місяці і розійшлися: я не могла пробачити образу за скасоване весілля. Але, як пізніше з’ясувалося, бути одне без одного ми не могли. Почали знову зустрічатися. Коли вирішили дати другий шанс нашій майбутній сім’ї, подали заяву, замислилися про народження дитини.
Весілля відбулося 2008 року, а 2009-го народилася наша донечка Євангеліна. Не скажу, що усе у нашій сім’ї було і є гладко та солодко, зате не нудно, це точно. Бувало, коли лише завдяки донечці стосунки не розпадалися. Адже я досить запальна людина, а терпіння Микити інколи закінчується. Проте усвідомлення того, що дитині потрібна повноцінна сім’я, миттєво приводить до тями.
Наш рецепт тривалих стосунків у тому, що дорожимо ними, адже не маємо нікого, окрім нас самих, донечки та батьків. Тому що з часом відсіялися усі друзі. Товариші Микити його не зрозуміли, коли він будував стосунки зі старшою дівчиною, а мої друзі – коли зібралася під вінець за студента, який на чотири роки молодший за мене.
Микита і Альона Сіліни
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар