З дитинства багато дівчат мріють про сім’ю, затишок та того єдиного, який і мав би перетворити життя на казку. Та вже в підлітковому віці погляди змінюються. Хочеться реалізувати себе, стати успішною, зробити кар’єру, а вже потім подумати про сімейне життя.
Так було і у Тетяни. Вона, ще будучи старшокласницею, мріяла вирватися із села, де мешкала із батьками й молодшим братом, і після здобуття освіти зробити кар’єру. Дівчина розуміла, що це буде нелегко, адже розраховувати їй доведеться лише на свої сили. Тому поки подруги ходили в сільський клуб на танці та потай зустрічалися з хлопцями, а молодший брат розважався з друзями, Таня сиділа вдома за книгами. Спочатку подруги намагалися витягнути її кудись, та їхні спроби були марними. Дівчина лише відмахувалася, мовляв, погуляти вона ще встигне, а ось закінчувати школу і вступати вже зовсім скоро, тому навчання наразі важливіше.
Поради психолога
Самотність як звичку зламати важко, але можливо
Щастя у всіх різне, хтось зустрічає його у 20 років, а комусь доводиться чекати довше. Хтось вбачає його у кар'єрному рості, хтось - у друзях чи сім'ї, а хтось у дітях. Та все ж взаємодія з іншими є вагомою та невід'ємною частиною життя людини. Якщо сподівання є виправданим, то, звичайно, воно того варте. На те воно і індивідуальне життя кожної людини.
Стереотип самотності, яка вже переросла у звичку чи стиль життя зламати, звичайно, важко, але можливо. Що довше людина самотня, що старшою вона стає, то важчим є процес адаптації до кардинальних життєвих змін, адже вже сформований як світогляд чи ціннісні орієнтації особистості, так і її індивідуальний стиль поведінки та вимоги до оточення й соціуму.
Звичайно, кардинальні зміни для людини завжди є певною мірою стресовою ситуацією, але якщо цілеспрямовано та поетапно перебудовувати стосунки, бути гнучким до інтересів та думок іншої людини, можна сподіватися на успіх.
- Мені й досі дивно, як могла просиджувати в чотирьох стінах цілими днями. Зі школи одразу поверталася додому, навіть не виходила нікуди. З часом друзі почали забувати про мене, адже я практично не спілкувалася з ними, з часом у подруг з’явилися перші залицяльники, тому їм уже було не до мене, - пригадує Тетяна. - Тому весь свій вільний час я читала. Це допомагало мені не думати про самотність, формувало бачення багатьох речей. Та й взагалі читання стало єдиною розвагою для мене.
Шкільні роки проминули швидко. Багато однокласниць Тетяни почали подумувати про весілля, а згодом завзято будували сімейне гніздечко і ростити дітей. Таня ж потрапила в число тих небагатьох, хто вирішив все ж таки стати «кимось», реалізувати себе, аби потім не залежати від когось. Тому визначилася із професією і вирішила вступати до вузу.
- Оскільки в школі я особливо любила й знала математичні предмети, вирішила стати бухгалтером. В училище в сусідньому містечку вступила без проблем, вчитися мені подобалося. Тому знову всі сили і весь час я витрачала на те, аби проявити себе, - каже жінка. – Аби мати вищу освіту, після училища поїхала вступати в інститут у Тернопіль, який закінчила з червоним дипломом.
З Тернополя Тетяна повернулася в рідне село, де знову жила із сім’єю, й влаштувалася на роботу бухгалтером в сусідньому містечку. Спочатку було трохи важко, адже потрібно було звикнути до роботи, вникнути у всі нюанси. Та дівчина завзято бралася за будь-яке завдання, за що з часом здобула авторитет у начальства.
Та робота, як і колись навчання, забирало у Тетяни весь вільний час. Кар’єра тепер стала ціллю її життя. Рідні, з одного боку, пишалися донькою, а з іншого, переживали, аби вона не залишилася сама. Її ровесниці вже повиходили заміж, молодший брат уже мав сім’ю, виховував донечку. А Таня навіть не думала про те, щоб якось влаштовувати особисте життя.
Чернівчанку та поляка поєднують почуття, але роз’єднують кілометри
Дівчина була доволі привабливою й хлопці звертали на неї увагу, залицялися. Та Тетяні було байдуже до них, вона жила роботою. Всі хлопці здавалися їй недостойними: у того освіти вищої не було, той - не успішний, той - надто наполегливий чи, навпаки, неініціативний. Роки минали, а ідеал так і не з’являвся. Не те щоб Таня чекала на нього, та все ж в глибині душі сподівалася, що він таки з’явиться.
Сама ж жінка жодних зусиль, аби знайти того єдиного не докладала. Жила з батьками, працювала, а після роботи поринала у книги. З подругами вона бачилася рідко, адже в них сімейні клопоти та й тем для розмов ставало чимраз менше: одна розповідає про перші кроки малюка, друга бідкається, що чоловік почав затримуватися на роботі, у третьої – новий залицяльник, а Тетяні сказати нічого. Тому вона лише ніяково кивала головою і думала про щось своє.
- Зрідка під час наших нечастих зустрічей я ловила себе на думці, що заздрю подругам, адже в їхньому житті постійно щось відбувається, вони, врешті-решт потрібні комусь, - зізнається Тетяна. – Та попри це, міняти щось не збиралася, бо вже почала звикати до самотності. Мама хоч нічого не говорила, та я бачила, що її дуже хвилювало, що я й досі сама.
Роки минали. Брат із сім’єю переїхав жити за кордон, Тетяна отримала підвищення на роботі і досягла того, чого хотіла. Через кілька років померли батьки і тепер вона залишилася зовсім сама.
Чернівчанин здолав хворобу і втратив кохану
- Після смерті батьків у порожній хаті я по-справжньому зрозуміла, що таке самотність: не було навіть до кого слова промовити. Аби не було так тихо, вмикала телевізор, читала – та розуміла – хіба це життя. Єдиними співрозмовниками стали домашні улюбленці, - розповідає жінка. – Від думок про самотність відволікали хіба що клопоти по господарству, а їх у селі вистачає. Та навіть тут бракувало чоловічих рук. Аби зробити важчу роботу, доводилося просити сусідів або ж робити самій.
Їй вже було майже сорок, коли вона на діловій зустрічі познайомилася із Ростиславом. Жінка одразу ж сподобалася йому: успішна, доглянута, самодостатня і, головне, вільна. Чоловік також був самотнім, а після зради дружини зав’язувати серйозні стосунки не поспішав. Та цього разу все було по-іншому: Ростислав зрозумів, що хоче бути разом із Тетяною. Хоча й розумів, що завоювати прихильність жінки буде нелегко.
В погоні за успіхом Тетяна геть забула про особисте життя
- Спочатку ми спілкувалися здебільшого по телефону, потім ходили разом у кіно, на каву. Це були чи не перші серйозні стосунки у моєму житті і я навіть не знала, що робити. Подругам же нічого не розповідала, боялася, щоб не насміхалися, - згадує Тетяна. – Та, попри все, мені подобалося, що нарешті хтось є поряд.
Після року знайомства пара вирішила розписатися і жити разом. Та вже з перших днів у них почалися суперечки. Ростислав намагався згладжувати конфлікти, поступатися дружині. А ось Тетяну дратувало все, їй здавалося ніби усюди безлад, ніби чоловік все робить навмисно.
- Я звикла, що все має бути на своїх місцях, ніхто не заважає, ніхто не вказує, не радить нічого. А тут у моєму житті з’явився Ростислав і все пішло шкереберть. Напевно, причина у тому, що я надто звикла жити сама і ніяк не можу прийняти такі кардинальні зміни у житті. Адже в сорок переламати себе важко. Ростислав уже був одружений, тому йому трохи легше і він терпить всі мої забаганки чи претензії, - розповідає жінка. – Думаю, з часом я таки звикну до життя разом. Адже не хочу втрачати коханого чоловіка.
Тетяна і Ростислав вже півроку живуть разом. Хоча жінці й важко звикнути до сімейного життя, та вона й сама не помітила, як перестала засиджуватися на роботі й поспішає додому, адже там на неї чекають. Головне для жінки сьогодні – зберегти сім’ю, адже все інше у неї вже є.
Вікторія ВЕРБА
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар