У селищі Берегомет на Вижниччині живе автор книг «Буковинські Карпати у вогні повстань», «Буковинці у вогні повстань 1944-1952 рр.», учасник національно-визвольної боротьби УПА Гуцульщини Юрій Ференчук. Колишній політв’язень протягом свого життя був свідком багатьох жахливих подій. Та спогади про участь 1954 р. у Кенгірському повстанні, коли шість тисяч в’язнів повстали проти нелюдських умов і взяли владу в свої руки, досі ятрять його пам’ять. Супроти в’язнів виступила дивізія з Хабаровська, застосували артилерію, на людей пішли танки Т–34.
Молодь ішла в ОУН через гніт Румунії
- Виріс сиротою, ходив босий до 17 років, то були тяжкі часи. Через постійний гніт румунів молодь ішла в ОУН, – розповідає учасник УПА, оунівець, політв’язень, художник Юрій Ференчук. - Коли 1941 року прийшла Червона армія, я друкував пропагандистські листівки. Ховав їх біля пасовища худоби, але їх знайшли. Мене арештували, повели разом з іншими затриманими на розстріл. Хто знесилювався і падав, того прямо на дорозі заколювали багнетом. Повезло, що старшина, який вів нас, пожалів молодших, у тому числі й мене. Поділив нас на дві групи, нам сказав іти маленькими групами додому, а решту розстріляли. В справі старшина написав, що ми втекли.
- 1944 року, попри пережиті події, я вступив до лав УПА. Пережив голод, холод, але у бою під Берегометом мене поранили у руку. Змушений був залишитися лікуватися в однієї гуцулки. Їсти в той важкий час було нічого, тому тільки-но зміцнів пішов через мінне поле додому. У селі мене одразу направили до сільської ради, запитали, де був. Правду я не міг сказати, одразу арештували б. Тому сказав, що прийшов з Румунії: мені допомогла секретарка сільради, прихильниця ОУН.
"Дівчат, які заступили собою хлопців, вважаючи, що на них танкісти не поїдуть, безжально розчавили гусеницями: стояв страшний крик, стогін, тріщали кістки"Юрій Ференчук
- У селі мене мобілізували в Червону армію, та ненадовго: видали якісь сексоти. Арештували енкаведисти і кинули в карцер. Стіни чорні, 400 грамів хліба на день, трохи сіна на бетонній долівці. Від таких умов я на шостий день знепритомнів. Прокинувся у лазареті, побачивши подушки, марив, що повернувся додому. Один з тих, хто мене допитував, порадив, хочеш жити, підпиши все, що скажуть. Так і зробив, підписав, буцім закінчив шпигунську школу, розстрілював мирне населення. Через два тижні по тому мене відправили у концтабір Кенгір (Джезказган).
У копальнях Кенгіру витримували не більше трьох місяців
- У Кенгірі були жахливі умови, в’язні працювали у мідних копальнях, де людина більше трьох місяців не витримувала. Мав щастя, що лікарі зглянулися на мій стан і заборонили спускатися в шахту. Оскільки на тисячі в’язнів була лише одна їдальня, давали їсти о першій годині ночі. Люди помирали від знесилення або побоїв вартових, мусили повстати, щоб вижити. Всі об’єдналися, обгородилися колючим дротом, поставили барикади і вимагали поліпшення табірних умов. 24 червня 1954 року підійшла дивізія з Хабаровська, танки замаскували поблизу концтабору. Вранці через гучномовець пролунав наказ здатися, інакше проти нас використають зброю. Ніхто не вийшов, тоді на нас пішли солдати з багнетами. Люди були в такому стані, що воліли за краще померти, ніж так жити. Тому ми з таким завзяттям кинулися на солдатів, що вони відступили. Побачивши такий опір, нелюди пустили супроти нас танки. Та жахлива картина досі в мене перед очима. Відступати було нікуди, найбільш відчайдушні вистрибували на танки і гамселили по броні. Дівчата заступили хлопців собою, вважаючи, що танкісти на них не поїдуть. Помилилися. Їх безжально розчавили гусеницями: стояв страшний крик, стогін, тріщали кістки, з-під танків тягнулися кишки, частини тіл. Як зараз бачу, дівчині переїхали ноги, але вона ще жива кидає каміння в танки. Хлопці в бараках не здавалися, до них ніхто не міг підступити. Через грати у вікнах солдати кидали в бараки димові шашки і більшість тих, хто вибіг, застрелили. На декількох поранених чекістів (не рахуючи убитих в’язнів) припало понад 600 розчавлених танками. Коли вже нас зламали, розділили, взяли під конвой, солдатам роздали протигази, заїхали екскаватори і всі понівечені останки скинули в яму.
"Досі дивуюся, як тоді вижив"
- Досі дивуюся, що тоді вижив. Мене хотів заколоти чекіст, та я, дивлячись йому в прямо очі, зумів вибити зброю з його рук. Поруч закололи мого друга білоруса. Так він і помер у мене на руках.
Після повстання зміни таки відбулися, ми ходили на роботу без конвою, поліпшилися умови праці. Дозволили писати листи рідним, до нас направили комісію для перегляду справ. Кожного дня звільняли по двадцять, тридцять людей. Мою справу довго не хотіли розглядати, звинувачуючи, що, мовляв, проходив навчання у шпигунській школі. Для себе вирішив, якщо не виправдають, уб’ю якогось чекіста і хай краще розстріляють. Писав скарги, звернув увагу на надуманість обвинувачення та відсутність свідків. Вказав місця мого перебування під час війни, слідчі знайшли підтвердження моїм словам і вирок зменшили на 15 років.
Після тих страшних років Юрій Ференчук пережив багато різного. Попри труднощі, вивчився, повернувся у рідний край. А що з дитинства мав хист до малювання, взявся за пензель і тепер його роботи прикрашають музеї України, Канади. На основі картин і колекції світлин минулих років створив невеликий домашній музей.
Олег САВЧУК
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар