Козак Селезінка поважає Роксолану і не п’є горілки

Надія КАРБУНАР karbunar@i.ua Навіть двері помешкання цього чоловіка незвичайні – з двома ручками. Аби увійти, потрібно одночасно натиснути на обидві. Господар зустрічає у вишиванці, каже, що мама вишила йому їх із десяток. Василь Селезінка звик розповідати про відомих людей, яких за час роботи в театрі та на телебаченні бачив стільки, що вистачило б на п’ять життів. Однак напередодні дня народження кореспонденти “Погляду” попросили його говорити тільки про себе. І дізналися чимало цікавого. Найкращі ласощі – колгоспні помідори Чернівці стали містом його любові, але народився Василь Селезінка на Покутті, 14 жовтня, на Покрову. Вона, як відомо, покровителька козацтва. Тому не дивина, що Василь Михайлович теж може похвалитися предками-козаками. Щоправда, припускає – вони мали прізвище Селезенко. Це вже потім його змінили. Найяскравіші спогади дитинства – крадіжка колгоспних помідорів, війна і не зовсім безпечні змагання між хлопчаками – хто довше висидить на копиці сіна, прислухаючись до звуку снаряда, який падає. Доводилося зустрічатися і з підпіллям ОУН-УПА. Василь Михайлович пам’ятає, як висловлювався за те, аби вбити Дмитра Павличка. Але мудрий крайовий командир не погодився, мовляв, не можна знищувати талант. Навіть якщо він “ллє воду на чужий млин”. Не менш цікавий епізод із життя – вступ до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Коли зайшов до аудиторії, де засідала комісія, через хвилювання розгубився. А починати треба було з ходу, цього вимагав голова комісії професор Хохлов. Аби виграти трохи часу і зосередитися, пан Василь вирішив сказати щось діалектом. “Заждіть, бо м ся спудив тай дістав’їм трему”. Такої фрази в цих стінах ніколи не чули. Члени комісії не одразу зрозуміли, чого хоче цей дивний абітурієнт, а коли здогадалися – почали сміятися і погодилися трішки зачекати. В аудиторії було відчинене вікно, за ним туркотіли дві горлички. – Я згадав, як пас корів, поле за селом, – розповідає Василь Селезінка, – і почав читати “Мені тринадцятий минало”, аж сльоза прокотилася щокою. Зрозуміло, що після такої міні-вистави його до інституту прийняли. Телебачення було дивом Після семи років роботи в Рівненському музично-драматичному театрі Василь Селезінка переїхав до Чернівців і почав працювати на телебаченні. Тоді це було справжнє диво. Навіть коли зустрічав сусіда, якого бачив кожен день, той із захопленням вигукував: “А я тебе вчора по телевізору бачив!”. Особливо популярною була програма “Сяйво”. Вона виходила тринадцять років, і після кожного ефіру до студії приходило більше тисячі листів. Василь Михайлович каже, що дуже часто писали доярки, просили випускати передачу на годину пізніше, бо ж коровам не поясниш, чого вони залишилися недоєними і голодними. Але це, звісно, жарти. Тоді телевізорів було мало, тож аби всі охочі могли подивитися, в селах виставляли їх на підвіконня, влаштовуючи цілі кінозали. Робили передачі лише українською – річ нечувана для 70-х років. Але поступово влада зрозуміла, що тут щось не так, почали посилати пролетарів, які балакали тільки російською. Тому Василь Селезінка програму покинув. Захисник Роксолани Василь Селезінка зустрічався з багатьма іноземцями. Щоправда, за межі колишнього СРСР виїжджав лише двічі – до Туреччини та Болгарії. З колоритної східної країни привіз портрет Роксолани, бо дуже її поважає. Коли на батьківщині Насті Лісовської, в Рогатині, виникла суперечка, кому ставити пам’ятник – Шевченкові чи Роксолані, пан Селезінка став на бік Роксолани. Мовляв, Шевченка і так увіковічнять. Рогатинці до думки Василя Селезінки прислухалися і згодом навіть запросили його на урочисте відкриття пам’ятника. Болгарія найбільше запам’яталася знайомством із нігерійцями. Спілкувалися виключно на мигах. Вони пропонували панові Василю вивчити англійську, однак він захотів вчити їхню рідну мову – йоруба. Деякі фрази пам’ятає і досі. “Не опалюємо спальню вже 15 років” Хоч ювілей у Василя Селезінки ще зовсім “дитячий”, однак ми все ж поцікавилися, як йому вдається залишатися не лише молодим душею, а й тілом. Він розповів, що п’ятнадцять років тому в них ціле літо жила японка, вивчала українську. Вона розповіла, що в Японії не опалюють кімнату, в якій сплять. Подружжя Селезінок спробувало, і їм сподобалося. А ще Василь Михайлович розповідає, що куштував пиво лише тричі в житті. Та й оковиту пив лічені рази – можна перерахувати на пальцях однієї руки. Навіть на власному дні народженні не піднімає чарки, бо горілка – то велика шкода. Щоправда, з алкоголем у житті пана Селезінки пов’язано чимало курйозів. Одного разу були з дружиною на весіллі на Франківщині. Усі гуцули дуже дивувалися, що здоровий чоловік не п’є. Дружина почала вмовляти пана Василя, щоб випив хоч трішечки, бо ж подумають, що йому не сподобалося весілля, однак він категорично відмовився. Один із гостей, який спостерігав за суперечкою подружжя, підійшов до пана Селезінки, щоб йому поспівчувати. Мовляв, бідолашний чоловік, жінка навіть випити не дає. “Та вона навпаки мене вмовляє”, – заперечив Василь Селезінка. “Е, я знаю, що жінки чоловікам кажуть”, – не повірив гуцул. Коли ж одного разу пан Василь таки прийшов додому п’яний, дружина йому просто не повірила. Вирішила, що він просто прополоскав рота горілкою, аби був запах, а решта – акторська майстерність. До речі, з дружиною, пані Марією, знайомі з сьомого класу. Торік відсвяткували золоте весілля. – Я тоді дуже хворіла – інфаркт, – розповідає пані Марія. – Три з половиною місяці пролежала в лікарні. Тоді й вирішила, якщо одужаю – обов’язково повінчаємося. Подружжя хотіло здійснити обряд тихенько, щоб ніхто не знав. Однак отець Валерій Сиротюк, до якого звернулися, запросив хор, фотографа, подзвонив знайомим. Тож церемонія перетворилася на справжнє свято. “Пишу про тих, хто зустрічався на дорозі” Хоч від телебачення Василь Михайлович уже відійшов, проте не сидить, склавши рук. Жартує – коли працював – не вистачало часу, а коли пішов на пенсію – його зовсім не стало. Тож у місті часто можна побачити чоловіка в червоному береті, який кудись поспішає. До речі, свою любов до цього головного убору пояснює тільки зручністю. Коли заходиш до приміщення, берет не потрібно знімати. Але хай би яким заклопотаним був, біля вірменської церкви завжди зупиняється і милується її центральним куполом. Василь Селезінка керує Народним літературним театром Будинку естетики та дозвілля. Нещодавно тут презентували зрежисовану ним п’єсу “Уклін Чернівцям” – своєрідний подарунок місту до ювілею. Каже, що як режисер від актора на сцені перш за все вимагає правди. А ще – говорити не для першого, а до останнього ряду, бо слово не повинно пропасти. “ Коли вимовляєш звук “а” – три пальці має влізти в рот”, – жартує пан Селезінка. На запитання про хобі, Василь Михайлович теж відповідає жартома: “Коли бачу шматок білого паперу – гину писати”. Тож незабаром до тих п’яти книг, які вже видав, додасть іще одну. Називатиметься вона “Житіє і нечиста сила”, а от із жанром автор ще не визначився. Це буде або повість, або роман, або мемуари. Каже, що у книзі згадає тих, хто зустрічався на життєвій дорозі. Залишається лише побажати Василеві Селезінці довгих літ і ще безліч зустрічей, аби книга спогадів вийшла товстою. Досьє “Погляду” Народився 14 жовтня 1933 року в селі Іспас (нині Спас) Коломийського району Івано-Франківської області. Першу п’єсу – “Украдений син” – написав і поставив на сцені, навчаючись у п’ятому класі. 1956 року закінчив із відзнакою Київський інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, 7 років працював актором Рівненського обласного музично-драматичного театру, де зіграв понад 30 ролей. У березні 1963 року переїхав до Чернівців, 32 роки був керівником режисерсько-постановчої групи Чернівецької державної студії телебачення. 1967 року закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Франка. Автор п’яти книг: “Золотої нитки не згубіть” (2001), “Місто моєї любові” ч. І (2002), “Світло Цецинської гори” (2002), “Грабовий масаж” (2006), “Місто моєї любові” ч. ІІ (2007) Фото Іллі Перогана