Садгірець Віктор Сердулець (справжнє ім’я митця) не дозволяє собі ігнорувати події, які сколихнули Україну та світ. Каже, що понад два тижні перебуває на майдані у Києві:
– Я не можу залишатися осторонь будь-яких процесів, які відбуваються в Україні. Зараз історія твориться і як для письменника – неабиякий досвід бачити це на власні очі.
Підтвердження слів Віктора знаходимо на сторінці користувача «Facebook» Анатолія Дністрового, який 1 грудня повідомив, що «… «Беркутом» було також атаковано будинок Спілки письменників (вул. Банкова, 2), у якому хотіли знайти притулок поранені мітингувальники та кілька лікарів-волонтерів, які не змогли вибратися з цієї вулиці й опинилися в капкані. Письменники Сергій Пантюк, Борис Гуменюк, Роман Жахів і частина демонстрантів намагалися забарикадуватися, однак «Беркут» вибив вікна і проникнув у будинок. Бійці «Беркута» потрощили меблі, били людей і викидали їх на вулицю. Перелякані дівчата й хлопці, що намагалися знайти притулок у Будинку письменника, тікали на балкони й вилазили на дах будинку».
– Вікторе, Ви живі-здорові після відвідин «Беркута» будинку Спілки письменників?
– Живі-здорові, усе гаразд.
– Скажіть, які емоції були і як діяли, коли опинилися у епіцентрі таких подій?
Довідка
Роман Жахів (Віктор Сердулець) народився 17 квітня 1969 року у Садгорі в родині службовців: мати – економіст, а батько – інженер. Навчався у художній школі та музичній (основний предмет – скрипка). Закінчив філологічний факультет ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Є автором поезії, художньої прози, фейлетонів тощо.
– Річ у тім, що «Беркут» зайшов через вікна до будівлі, але Сергій Пантюк показав їм посвідчення члена Спілки письменників, сказав, що це Будинок письменників і вони розвернулися і пішли. Я не бачив цих подій, оскільки в цей час перебував на другому поверсі, це ми про всяк випадок дівчат туди завели. А коли спустився вниз, то «беркутівців» не було. Усе відбувалося настільки миттєво, що якихось емоцій навіть не встигли відчути. Дуже швидко розвивалися події і так само швидко закінчилися.
– Ваша позиція стосовно нинішніх подій?
– На моє переконання, це традиційно для українців. У давні княжі часи була традиція, що люди виходили на вічовий майдан на цих самих пагорбах, на яких зараз відбуваються протестні акції, там висловлювали своє невдоволення чи кликали князів на княжування. Таке саме було і в козацькі часи: на вічовому майдані кликали на гетьманство. Наш народ віддавна звик у такий спосіб виражати свою волю. Гадаю, зараз відбувається те ж саме. Тобто відновлюється традиція народного волевиявлення на вічі.
– Спершу в країні був євромайдан, а вже згодом – народне віче.
– Так, люди мали якісь сподівання. Взагалі, в суспільстві прагнули якихось змін: жити у правовій державі із зрозумілими правилами гри, щоб мали, врешті-решт, якісь важелі впливи на владу. З цими сподіваннями люди і виходили. А переросло у таке обурення після того, як їх просто побили.
– Особисто підтримуєте прагнення українців до євроінтеграції?
– Я прихильник концепції геополітичної доктрини Юрія Липи про Чорноморсько-Балтійську вісь. Це військово-політичний, можна сказати, союз країн Балтійського і Чорноморського регіонів, де є Польща, Білорусь, країни Прибалтики, Румунія, Болгарія, Туреччина, Грузія. Ці країни є за своїми ресурсами і можливостями десь однаковими, тобто немає якоїсь домінуючої серед них країни і тут можна би було на взаємовигідних умовах створювати якийсь Альянс, в якому ніхто б не диктував свої умови.
В ЄС є такі країни, з власними ресурсними потужностями, які можуть тиснути, диктувати умови меншим країнам, таким як Польща, Хорватія тощо.
І так само в Митному союзі. Росія, користуючись можливістю впливу і силового ресурсу теж відіграє домінуючу роль і диктує умови, вигідні їй, а не країнам, які в Митному союзі.
А в цій Чорноморсько-Балтійській вісі усі країни майже рівні за своїми можливостями. І тут Україна почувалася б в колі рівних.
– Цікавий псевдонім – Роман Жахів. Яка історія його появи?
– Це через мою прихильність до готичних романів. Я полюбляю містичні речі, власне, тому і такий псевдонім. Ну і написав повість у такому стилі. Послуговуюсь цим псевдонімом приблизно з 1998 року.
– У Вас є багато регалій, як би зараз хотіли представитися читачам «Погляду» – хто такий Віктор Сердулець?
– У багатьох статусах пишу, що є послідовником вчення Сковороди. Принаймні намагаюся ним бути. Мені імпонує його філософія, стиль життя і я намагаюся його дотримуватися.
– Який з висловів Сковороди зараз характеризує Ваше нинішнє ставлення до життя?
– Сковорода говорив, що щастя не потрібно шукати в якихось місцях і в якомусь часі, воно завжди поруч з нами, як повітря, небо, сонце. Людина, котра хоче бути щасливою, вона може бути такою у тому стані, місці і часі, де зараз перебуває.
«Мені хотілося написати такий твір, якого не знайшов для прочитання. Писав «Ґримуар «Аркан» для себе і однодумців».
Роман Жахів
– З чого розпочався творчий шлях?
– Пробував віршувати ще зі шкільних років. Це були пошуки. Пробував писати і так, і сяк, інколи емоції виливалися в римування, але власного стилю не знайшов. Тож серед поетичної братії не вважаюся серйозним поетом, я це добре усвідомлюю. Проте, як на мене, себе краще реалізував у прозі. Це не тільки моя власна думка, тому що ті читачі, які ділилися зі мною своїми враженнями від повісті – більшість схиляється до того, що вона вартісна. Я схильний довіряти як друзям, так і незнайомим, котрі надсилали мені відгуки.
– Чому не видали традиційну книгу: немає можливості чи вважаєте, що сучасному світові достатньо електронного видання?
– Останніми роками з книговидавництвами плачевна ситуація. Видають твори розкручених авторів, або тих, хто має гроші, чи знайшов меценатів на видання книжок. Тож банально бракує коштів. Ось домовлявся з одним видавництвом, то для того, щоб надрукувати 1000 примірників, потрібно 10 тисяч гривень. Я не знайшов наразі такого мецената. Тривалий час повість «Ґримуар «Аркан» лежала як рукопис. Через чотири роки вирішив її оприлюднити у блозі й від травня вона набрала понад 5000 переглядів.
– Чи може сьогодні письменник вижити завдяки своїй творчій діяльності?
– В Україні, на жаль, ні. Тут потрібні додаткові заробітки. Свого часу працював охоронцем, художником-оформлювачем, монтажистом у друкарні, головним редактором вісника Всесвітньої української ради в Києві тощо. Професії різнопланові і це сприяє здобуттю життєвого досвіду, розширює світогляд. Взагалі, більшість письменників, якщо вони працюють десь на одному місці – це як клітка. Адже письменник – наче птах, йому потрібна воля. І якщо робота не обмежує можливостей для творчого польоту, то добре, а якщо навпаки, то доводиться залишати таку роботу.
Ольга ШУПЕНЯ
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар