Про людей з обмеженими фізичними можливостями згадуємо в кращому разі на День інваліда. Відбувається чимало заходів, лунають палкі промови та щедрі обіцянки. Проте вже наступного дня ці люди залишаються сам-на-сам зі своїми проблемами та переживаннями.
Нещодавно до редакції звернулась чернівчанка, яка на одній з вулиць міста побачила жінку в інвалідному візку, що в дощ чекала, аби їй хтось допоміг потрапити до власної оселі. Чекала, і не знаходила. Її від своєї квартири відділяли кілька сходинок, які ми, здорові люди, навіть не помічаємо.
Пандус у під’їзді нагадує трамплін
У під’їзді чернівчанки Катерини Ананьєвої, що мешкає на вулиці Шевченка обласного центру, є пандус (який виходить у двір будинку), проте його кут нахилу наближається до 500, що фізично не дозволяє жінці ні з’їхати ним, ні піднятись.
– Це не пандус, це трамплін, – жартуючи розповідає інвалід-спинальник Катерина Ананьєва. – На той час, коли це було зроблено, то був єдиний вихід з квартири, доки моя мати могла мене спускати та піднімати. Зважаючи, що це старий фонд і тут нічого не можна зробити, тому і пандус ось такий.
Колись Катерина Ананьєва займалась стрільбою з лука, проте через хворобу вже понад 20 років прикута до інвалідного візка
Жінка-інвалід не скаржиться, а про свої проблеми розповідає з гірким гумором. Проте навіть тяжка хвороба та фінансові негаразди не зламали її, а навпаки, додають сил.
– Ось коляска, як я її називаю "парадно-вихідна". Стою на тротуарі, прошу чоловіків і вони носять мене на руках. Жінки можуть мріяти, а мене носять практично все життя (сміється, – авт.), – ділиться своїми житейськими проблемами пані Катерина.
Її життя – це фактично домашній арешт. Вона зверталась ще за радянських часів з проханням про заміну квартири. Але після приватизації, загального розвалу, влада відповідає просто: квартира приватизована і ви можете самі продавати, міняти. Це вже ваші проблеми.
Жінка мріє про підйомник і 15 років чекає в черзі на автомобіль
Щодо підйомника, який допоміг би їй принаймні виходити на вулицю, то він дуже дорогий і його тут, визнає сама жінка, немає можливості встановити. Якби був окремий вхід до квартири, тоді інша річ. Звісно, одна надія на те, що, можливо, з’явиться людина, яка захоче допомогти їй в цьому.
– Є можливість добудувати до нашої квартири щось на зразок веранди. За радянських часів це неможливо було зробити, не дозволяли, бо порушуються якісь будівельні норми, а зараз немає, насамперед, коштів.
– Останнім часом ставлення до людей на візках змінилось, стало набагато кращим, – переконана Катерина Ананьєва. – Але складається враження, що наша влада робить для нас, але без нас, не враховуючи наші потреби. Я їжджу містом на колясці, буває часом тролейбусами або маршрутками і дякувати людям, що вони допомагають! Що сказати, для здорових людей не дуже щось робиться, а для таких, як я...
Людина, яка десятки років пересувається на інвалідному візку, перебуває в черзі на автомобіль. Проте прочекавши 15 років вона, навряд чи отримає його ще через стільки ж років.
– А навіщо він мені тоді буде потрібний? – запитує пані Катерина. – Не відомо, чи зможу я тоді взагалі ним кермувати.
Щедрі обіцянки та гірка реальність
Мати пані Катерини тяжко хворіє. Вона впала і вже чотири місяці також пересувається на візочку, тому жінці допомагають або ж соціальні працівники центру "Турбота", або звичайні перехожі, аби потрапити на вулицю.
Пандус схожий, скоріш, на трамплін, аніж можливість для спуску інвалідного візка
Зі слізьми на очах жінка розповідала про цинізм та байдужість нашої влади.
– Моя мати відпрацювала 40 років, дуже рано стала вдовою і я хворію тривалий час. Отримує пенсію трохи більше тисячі гривень. Вона ветеран війни, ветеран праці, – плаче інвалід-спинальник. – І коли я у квітні звернулась до облдержадміністрації з листом про матеріальну допомогу для неї (жінка сама несла в ОДА цю заяву, але зайти туди через сходи нереально, тому попросила людину передати всі документи), то через деякий час нам прийшла відповідь із відмовою. Мотивуючи тим, мовляв, дохід нашої родини перевищує їхню мінімальну межу. Вони зібрали усі папери, які мої доходи, мамині. Вони своїм максимумом встановили наш мінімум.
Я таки патріот своєї держави, але, чесно кажучи, терпець уже вривається. Поки що не видно жодної перспективи, на жаль. Але вмирає надія і ми разом з нею.
Єдиною втіхою для таких, як вона, є спортивні змагання
Колись Катерина Ананьєва займалась стрільбою з лука (у залі на вулиці Богдана Хмельницького), але через хворобу залишила це заняття і сьогодні однією з невеликих радощів жінки є спартакіада серед інвалідів.
Для людей з обмеженими фізичними можливостями це чи не єдина можливість реально поспілкуватись один з одним. Адже спілкуються вони переважно по телефону. І кожна зустріч, чи то Новий рік, чи спартакіада, чи виїзд на природу, коли є така можливість, – це звичайне людське спілкування, якого вони так протребують.
– Кожен рік відбувається спартакіада серед інвалідів, – розповідає начальник управління праці та соціального захисту населення Чернівців Олена Долга. – Наступна відбудеться 29 вересня на стадіоні "Олімпія". Якщо є можливість, то запрошуємо гостей з інших областей. Виділяємо гроші на її проведення. Відбуваються змагання з дартцу, шахів, шашок, кидання м’яча в кошики, перегони на візках. Дуже цікаво!
Однією з основних проблем таких людей з обмеженими фізичними можливостями є пандуси та пішохідні з’їзди. Адже кожна сходинка стає неподоланним бар’єром на шляху цих людей.
За словами начальника управління соцзахисту, при ремонтах доріг будуть понижувати тротуари, також обладнувати пандуси, де вони необхідні. Загалом в Чернівцях майже 500 людей, які пересуваються на візках. Не всі вони інваліди, є літні люди, які просто не в змозі самостійно рухатись.
Пільги нікому не потрібні, вони лише принижують людину
Звісно, сьогодні передбачені певні пільги для інвалідів, розроблені необхідні програми для їхньої соціалізації, проте потребують вони зовсім іншого.
– Пора людям давати гідну зарплату і пенсію. Пільги – вони не потрібні нікому, вони принижують людину, – переконана Катерина Ананьєва. – Я ж, по суті, не користуюсь громадським транспортом, можливо, раз чи два на місяць. Зараз з’явились нові тролейбуси, які пристосовані для візків. Це дуже о Вони необхідні для таких, як я.
Але платформи, якими обладнані ці тролейбуси, не висуваються. Люди навіть сміються. Але вони допомагають вийти, зайти. Але чому нас ставлять в залежність від когось? Зрозуміло, ми всі залежні від когось, я більшою мірою, хтось меншою, але навіщо обмежувати людей?
У місті є аптеки, які обладнані кнопками виклику саме для таких людей, але чекати, поки хтось звідти вийде, доводиться досить довго.
– Я розумію, що продавець в аптеці не може кинути покупців і прибігти до мене, – каже жінка. – Добре, що є така послуга, але, звичайно, хотілось би самій мати змогу потрапити в аптеку, щоб не турбувати нікого.
Колись Катерина 15 років працювала на "Легмаші", сьогодні вона член правління міського товариства інвалідів-спинальників "Мрія". Незважаючи на хворобу, вона не втратила ні почуття гумору, ні віри в людей. Розповідаючи про майбутню спартакіаду, очі її сяяли азартом, адже найбільша проблема інвалідів – це брак спілкування. А більшого вони, повірте, і не просять.
Олексій МИКОСЯНЧИК
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар