Вітаючи буковинських олімпійців, серед яких згадували також вихідців нашого краю, які представляли інші країни, чомусь залишили поза увагою ще одну учасницю ігор у Лондоні. Нещодавно з Британської столиці повернулася колишня вихованка Чернівецької обласної ДЮСШ Анастасія Мунтяну, яка виступила у групових вправах з художньої гімнастики за Канаду.
Після олімпіади Настя деякий час провела на Батьківщині. У рідній спортивній школі колишні товариші по команді, з якими вона робила перші кроки у спорті, зустріли її дуже тепло, із захопленням розпитували усе про великий спорт та розглядали олімпійські емблеми на формі.
Попри свій юний вік, після виступу на олімпіаді, Настя збирається закінчити спортивну кар'єру
Дівчина разом з родиною переїхала до Торонто сім років тому. Починаючи тренування в іншій країні, Настя не одразу потрапила до національної збірної. Спершу вона виступала на найнижчому рівні складності, проте зростала з кожними наступними змаганнями і незабаром опинилася серед перших номерів команди, а трохи згодом допомогла завоювати олімпійську ліцензію.
У Торонто про художню гімнастику не знали
В Україні школа художньої гімнастики дуже сильна. В історії – олімпійські медалі, нагороди чемпіонатів світу та Європи, тому потрапити на змагання такого рівня надзвичайно складно. Можливо, трохи української крові справді додало натхнення збірній Канади, адже 2012 року спортсменки пробилися на Олімпійські ігри вперше.
тренер з художньої гімнастики Чернівецької ОДЮСШ
- Я відчуваю, що збулася моя мрія, адже це вперше, коли моя учениця потрапила на Олімпійські ігри. У дитинстві Настя не проявляла якихось особливих здібностей, але пам’ятаю, що завжди мовчки працювала. Рівень, якого вона досягла сьогодні, – це результат титанічних зусиль, а не таланту. Вже проживаючи у Канаді, Настя часом приїжджала до Чернівців на літні канікули, тренувалася разом із нами, навіть брала участь у змаганнях. Одного разу вона з мамою звернулися до мене за порадою. Кажуть, є пропозиція готуватися на олімпіаду, але ми не можемо визначитися через навчання...
Я вважаю, що такий час просто не можна втрачати, адже Олімпіада – подія, яка запам’ятається на все життя. Нехай навіть ціною року навчання. Але Настя – молодець, зуміла і закінчити школу, і стати олімпійською учасницею.
Ми звикли вважати, що за океаном усе на найвищому рівні – комфортні умови, найсучасніші можливості. Утім, вперше побачивши гімнастичну залу у Торонто, Настя була шокована. З її слів, у рідній Чернівецькій спортивній школі, тренуватися було значно затишніше. Підлога у заокеанському спортивному комплексі була з дірками, влітку – нестерпна спека, взимку – холод. Жодних спеціальних умов для тренувань немає, а про такий спорт, як художня гімнастика, взагалі знають дуже мало.
- Гімнастика у Канаді лише розвивалася, - розповідає Настя. – Тренери там переважно з Росії чи Болгарії, тому тренувальний процес не особливо відрізнявся від того, до якого звикла ще в Україні. Я багато тренувалася, якось провела у залі майже усе літо, тоді й вирішила, що обов’язково досягну успіху.
Не вмію нічого робити наполовину сили
Щоправда, у мене завжди була дилема спорту та навчання, - продовжує Настя. - Я звикла викладатися на повну, усе, чим займаюся, робити з максимальною віддачею, а поєднувати великий спорт з книгами не так просто.
Справді, професійні спортсмени часто навчаються умовно. Навіть українські гімнастки, що живуть у спеціалізованих школах-інтернатах олімпійського резерву, цілий день проводять у спортивній залі, а до школи приходять лише іноді. Настя ж, навіть у рік підготовки до Олімпійських ігор, сумлінно відвідувала усі заняття та закінчила школу з чудовими результатами.
- Зранку я йшла на заняття, а з 17.00 до 21.30 – перебувала на тренуваннях, - говорить спортсменка. – У нас там не було такої практики, щоб гімнастки жили в інтернаті, проте перед олімпіадою багато дівчат все ж таки покинули школу. Я ж не хотіла втрачати рік, тому докладала усіх зусиль, аби все ж таки довчитися. Так уже склалося, що нічого не вмію робити наполовину сили. Часом, повертаючись вночі з тренувань, доводилося ще працювати над домашніми завданнями, якщо були якісь проекти по школі – сиділа над ними до останнього, щоб усе було на гідному рівні. Канікули - лише тиждень на рік, а останніми роками взагалі не було.
Пам’ятатиму Олімпійські ігри усе життя
Настя потрапила на олімпіаду не в особистій першості, а у групових вправах. Це особливий вид програми, коли на килим виходять одразу п’ять гімнасток. Вони виконують складні елементи із взаємодією предметів, перекидаючи їх між собою. Простір для творчості та урізноманітнення композиції тут просто безмежний - майстерність та відточеність кожного руху просто на межі фантастики. До того ж це командна гра. Як що в особистій першості вирує жорстка конкуренція, дівоча заздрість, то у групових вправах – один за всіх і всі за одного. Дівчата пліч-о-пліч провели рік підготовки до найважливішого старту у своєму житті, дуже здружилися і завжди підтримували одна одну у складних ситуаціях.
Ще більше честі додає канадійським спортсменкам те, що вони усього досягли власними силами. У світі за кожною командою наглядають лікарі, підготовка включає також фармакологічну підтримку організму, вітамінні комплекси, масаж, басейн... Проте гімнастки тренувалися без будь-якої допомоги, поряд зі звичайними спортсменами. Через непридатні умови для тренувань доводилося виїжджати на тривалі спортивні збори до Іспанії.
- Ми не боролися за медаль, - каже дівчина, - для нас лише торкнутися олімпійського килима було величезним досягненням. – Ніколи не забуду олімпійське містечко і враження від перших тренувань у Лондоні. У величезній залі з високими стелями можна було легко загубитися. Таке враження, що ти кидаєш предмет і не бачиш куди він летить. Проте ми швидко адаптувалися і перед основним виходом вже майже не нервували. Шалена підтримка, вибух емоцій, особлива олімпійська атмосфера – все це надзвичайно заряджало енергією і я відчувала, що це виступ усього мого життя.
У мене було багато травм, тому хочу стати спортивним лікарем
Незважаючи на свій юний вік, Настя відчуває, що на такій високій ноті час завершувати свою спортивну кар’єру. Усе життя вкладаючи енергію та душу у спорт, Настя впевнена, що і надалі буде десь поблизу гімнастики. Вона розглядає професію тренера чи спортивного лікаря.
- Тепер усі сили я готова спрямувати на навчання в університеті, - зазначає Настя. – Хочу стати спортивним лікарем. У мене було багато травм і завжди думала, що колись зможу допомагати спортсменам… Звичайно, я б могла ще виступати і впевнена, що сумуватиму за гімнастичним килимом. Проте відчуваю, що мені потрібно багато часу на відновлення, адже великий спорт завжди впливає на здоров’я. До того ж найважливіша подія мого спортивного життя вже сталася, і я зі спокійною душею можу просто ступити на наступну сходинку свого життя і рухатися далі.
Ольга СКЛЯРЧУК
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар