Коли ми вшановуємо захисників вітчизни, ми завжди згадуємо чоловіків - солдатів та офіцерів, які воювали на різних фронтах. І зовсім забуваємо, скільки жінок – тендітних та гарних, обміняли молоді безтурботні роки на важкі будні на лінії вогню.
Наразі у Чернівцях є близько десяти учасниць війни в Афганістані. На їхніх грудях не так багато медалей, та вони заслуговують на ще більше захоплення. Ці мужні жінки з болем та гордістю згадують роки, проведені у гарячих точках.
Добре пам’ятає жахіття Афганістану 61-річна чернівчанка, уродженка Новоселиці Жанна Барсук. Коли вона потрапила в Афганістан, їй було 33. Вона виросла у родині військових, тому і вихована була так, що не боялася випробувань. Її дядько 1979 року ввів перший танк в місто Кундуз. Саме туди і попала молода Жанна. Майже весь 1987 рік жінка там працювала товарознавцем. Слідом за неї в Афганістан вирушив її брат медик. Та направили його в місто, до якого від жінки було дуже далеко.
- Будь-якими методами намагалася прилетіти побачитись з братом. Згодом, аби бути ближче до нього, перевелася в Кабул, - згадує Жанна Михайлівна. – Мене поселили в модуль, без вікон і дверей, зі стінами з фанери, навіть меблів не було. Та земляк з Івано-Франківська допоміг зробити з кімнати найкращу, згодом до мене комісії водили.
Жінка згадує, що дуже страшно було їхати колоною за товаром. Найгірше, коли заїжджали в тунель, який ще називали «кам’яний мішок», адже коли починався обстріл, світло в тунелі вимикали. Одного разу нас навіть закрили в тунелі з обох сторін, вийти було неможливо. Та допомагало, що брат хірург обслуговував цивільне населення Афганістану: хворих, вагітних жінок і військових, одного разу навіть врятував руку тамтешнього генерала. Його дуже поважали, тому нападники не обстрілювали колони, які супроводжувала Жанна Михайлівна.
1988 року жінка поїхала у відпустку додому, а через декілька днів їй повідомили, що брат Олександр помер. Трагедія підірвала здоров’я батьків Жанни Барсук, її назад в Афганістан не пустили. Та незважаючи на все, жінка запевняє, що і зараз би вирушила на війну, якби довелося.
- Війна дуже зближує людей, робить їх добрішими. В Афганістані всі підтримували одне одного, допомагали. Прикро, що вдома такого немає, що частина «афганців» запишалися, забули про тих, хто був з ними на війні. Багатьох учасників, зокрема і жінок, ніхто не вшановує, - із сумом зізнається пані Жанна.
Жінки, які були в Афганістані, заслуговують чи не на найбільшу шану, адже незважаючи на побачене та пережите, вони, тендітні, не зламалися, а ще й підтримували чоловіків.
Спілкувалася Ірина БЄЛОВА
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар