За порядком на шляхах у Чорнобилі слідкували без захисних костюмів

24 роки тому в Україні трапилася трагедія, що сколихнула увесь світ. Вибух на Чорнобильській АЕС став своєрідною "чорною візитівкою" нашої держави. З тих пір у багатьох країнах світу про нас знають лише у світлі трагедії 1986 року. Тієї весни завжди мудра природа зі своїми самозахисними функціями ніби втратила пильність. Потужні вітряні потоки, що утворилися саме у Чорнобильському районі, підхопили радіаційний циклон і він смертельним вихором пронісся над Україною, Білоруссією, Литвою, Латвією, Польщею, Швецією, Норвегією, а потім погнав ядерні хмари в Німеччину, Нідерланди та Бельгію. Чимало громадян поклали своє здоров'я та життя під час ліквідації наслідків цієї катастрофи. Своїми спогадами про "зону відчуження" з "Поглядом" ділилися колишній старший лейтенант міліції, командир взводу ДПС Манолій Желєзний та його товариш по службі Іван Чорней, які протягом трьох місяців працювали у Чорнобилі. Сьогодні - виклик, завтра - виїзд Звістка по те, що група чернівецьких державтоінспекторів має відбути до 30-кілометрової зони ЧАЕС, прийшла у вересні 1986 року. Начальник викликав Манолія Желєзного і показав наказ Міністерства. Вирушати потрібно було негайно і це була поїздка у «невідоме». Усі розуміли, що йдуть на певний ризик, проте чого саме очікувати від небезпечного відрядження, прощаючись зі своїми родинами, не знав ніхто. Буковинські інспектори в’їжджали у «зону зараження» з тривогою на серці. У ті дні були сильні дощі. Похмура погода загострювала почуття невідомості й мовчазної небезпеки, якою дихало місто. Водночас у колективі була згуртованість та відповідальність за обов'язок перед державою. Спочатку команду поселили у селищі Термахіївка. На декілька днів людей залишили у спортивному залі без елементарних зручностей, тепла та їжі. У щоденнику одного з членів бригади сержанта Олега Безушка короткими фразами було зафіксовано перші дні. «Холод страшний», – пише Олег 26 вересня 1986 року. - «Питання з харчуванням не вирішено... Ще одну ніч проводимо, хто де. На вулиці дощ». «Тринадцять годин їхали в зону зараження Чорнобильської АЕС», - фіксує сержант наступного дня, - «…за інструкцією особовий склад по виході з зони зараження повинен прийняти душ. Цього не було». "У Чорнобилі працювало значно більше людей, ніж цього вимагали обставини" Через декілька днів команду перевели до селища Глєбовка і розпочались суворі будні. На той час у Чорнобилі перебували тисячі людей. Значно більше, ніж було необхідно. Серед них чимало жінок. Дорогами курсувало чимало транспорту та важкої техніки. Перед даїшниками стояло завдання - слідкувати за порядком на автошляхах і щодня доводилося дихати отруйним пилом. Пости знаходились у 15-кілометровій зоні на автошляху Чорнобиль - Прип’ять, а три з них у безпосередній близькості від реактора. Захисних костюмів не було, навіть форму не змінювали. Дороги та машини поливали водою по декілька разів на день, проте про дозу випромінювання, яку поглинуло тіло, чорнобильці могли лише здогадуватися, адже реальні дані приховували, а про загрозу життю ніхто не говорив уголос. Доза опромінення "не більше 0,1Р" та півметрові гриби - Коли виїжджав із зони, мені записали 9,5 Р (рентген), а скільки я насправді залишив «за душею» навіть не знаю, можливо, до 50, - розмірковує Манолій Желєзний. - Військового дозиметра на 850 мР, які ми носили при собі, вистачало на 16 годин, - продовжує його товариш Іван Чорней, - потім він "зашкалював". Потрібно було опустити прилад у пробірку зі спеціальною рідиною, щоб оновити показники. Тож якщо зробити прості підрахунки, за весь час перебування у «зоні» тіло поглинуло близько 50-60 Р. Я повертався з Чорнобиля пізніше, ніж Манолій Васильович, і мені при обстеженні написали лише 0,1Р. Тоді надійшла вказівка «згори» - більше, ніж 0,1 не писати нікому. - Радіація була високою, - пригадує Манолій Васильович. - Пшениця виростала вище метра, - яблука неймовірного розміру ледве втримувалися на гілках, а гриби були отакими – чоловік показує уявний гриб довжиною не меншою, ніж 30-40 см, - я їх навіть куштував… і нічого, живий поки, - жартує. Естонці рятувалися спиртом Далеко від дому, там, де потрібно було віддано працювати, розуміючи, що кожного дня ти ризикуєш власним здоров'ям, люди швидко ставали самими собою. Радіація ніби «просвітила» їх наскрізь, розкривала характери і оголювала усі людські риси. Слабкість, егоїзм, витримка, патріотизм – усе виходило назовні. - Деякі люди просто хотіли втекти, - каже Манолій Васильович. – Бувало, естонські водії спеціально напивалися алкоголю, а потім говорили мені: «Командир, я випив». Мені довелося складати адміністративний протокол про перебування за кермом у нетверезому стані і відправляти їх додому. Німецькі та японські авто лишалися просто на узбіччі - їхні водії тікали, а наші люди залишалися працювати. Так ми освоювали невідому нам тоді техніку. Втекти з Чорнобиля, означало – звільнення з роботи, виключення з партії і ледь не трибунал. Втім, Манолій Желєзний зазначає, що серед наших було небагато дезертирів. Кожен відчував, що своєю роботою захищає рідну землю і можливо, прокладає шлях у майбутнє новим поколінням. "Чорнобиль змінив кров" Чимало громадян, що працювали на ліквідації, передчасно пішли з життя. Командир пригадував, кого з його бригади вже немає, називаючи ім'я за ім'ям. - Осад від перебування у «зоні відчуження» залишився назавжди, – зізнається Іван Чорней. – У тих людей, що пройшли Чорнобиль, змінилася кров, підірвалося здоров’я, залишився глибокий психологічний слід. І дуже прикро, що про них сьогодні пам’ятають дуже мало. - Сучасні чиновники, здається, керуються принципом: Я Вас до Чорнобиля не посилав, - іронізує Манолій Васильович. - Звичайно, 26 квітня про нас годиться згадати. Будуть усіх вітати, покладати вінки, а «післязавтра» знову забудуть на цілий рік. Мало хто знає, що у Чернівцях мешкають справжні герої, зокрема, льотчик Валентин Карлов, який був у Чорнобилі одним із перших. Вже через 40 хвилин після вибуху він літав над станцією і робив зйомки, а також Василь Гнатюк, який пропрацював у «зоні зараження» понад півроку та багато інших. Забувати про них не можна. Чорнобильці не були ні в Афганістані, ні на Великій Вітчизняній війні, проте і афганці, і ветерани Другої світової помирали у Чорнобилі. Ольга СКЛЯРЧУК На фото: Манолій Васильович пригадує часи, проведені зі своєю бригадою у Чорнобилі. Фото Іллі Перогана Довідка Уночі проти 26 квітня 1986 року в ході проведення на 4-му реакторі ЧАЕС експериментів, пов’язаних з режимами роботи турбогенератора, виникла великомасштабна з глобальними наслідками аварія. О 01 год. 23 хв. 40 сек. пролунав перший, а слідом за ним другий вибух, що зруйнували реактор, в якому було 200 т урану. За перші десять діб після фатальних чорнобильських вибухів із руїн 4-го ядерного реактора було викинуто радіації в декілька мільйонів разів більше, ніж під час найбільшої в історії атомної енергії аварії на американській АЕС «Трімай-Айленд» 1979 р. За офіційними даними ВООЗ, внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС загинуло 56 людей, ще 4 тис. помре від її наслідків у майбутньому.