До 20 листопада триватиме виставка «22» пана Михайла у Центрі культури «Вернісаж». Кожен охочий може не лише переглянути сучасні твори, написані автором під час війни, але й придбати те, що сподобалося. Кошти від продажу спрямовують українським воїнам.
- Збираємо гроші для потреб бригади, де служать хлопці, які обороняють Харків та не пустили танки в перші дні війни до міста. Ці танки були вже в центрі Харкова, але вони їх завернули! Ми це бачили, на наших очах це відбувалося…, - розповідає «Погляду» дружина та менеджер художника Михайла Комара – Наталія.
За її словами, одну з картин, присвячену місту Чернівці, купили в перші дні виставки. Щасливою власницею свіжого полотна стала дружина колишнього губернатора, яка добре розуміється на мистецтві.
Звичайно, після імпрези М. Комар охоче поспілкувався із читачами газети «Погляд». Він певен, що зараз найліпше залишити певну недосказаність, або ж, якщо об’єднати пережите з перших днів війни і новоспечену творчість, то це вже треба цілий роман писати.
- Що нам сьогодні допоможе вистояти, прийти до миру і Перемоги?
Михайло: Лише воля народу. Більше нічого.
Наталія: Об’єднання, добрі серця, взаємодопомога. Тобто серця – це наша нація, українська, ось вона і допоможе нам. Які ми? Я вважаю, що ми, українці, дуже добрі, чуйні, кмітливі… Гадаю, що саме це нам всім і допоможе. І правда на нашому боці!
- Можна сказати, що художник – також воїн?
Наталія: На культурному фронті – так, художник також воїн.
Михайло: Ну, художник – як будь-який громадянин. Я б не хотів виділяти просто художника. Усі рівні – і водій тролейбуса, і продавець ковбаси…
- Михайле, Ви - учасник бойових дій в Афганістані, що можете підказати нашим солдатам, опираючись на минулий досвід?
- Знаєте, я б не хотів роздавати хлопцям якісь поради. Зараз тільки вони можуть ділитися своїм баченням. А ті, хто в тилу, просто не мають морального права бодай щось казати про те, як чинити українським воїнам…
У мене є товариші-приятелі, які знаходяться на передовій і я увесь час з ними спілкуюся. Скоріше, вони уже нас навчать усьому. І життю, і розумінню. Тому що…
Гадаю, кожна людина має щось робити для Перемоги – хто що вважає за потрібне. Тільки так. Універсальних рецептів немає. Ми не Міністерство оборони України, ми не знаємо.
- Що побачимо від Михайла Комара в недалекому майбутньому, адже знаємо, що наразі працюєте над дизайном інтер’єрів?
- Є поточні проєкти, це приватні інтер’єри. Поки не в громадських місцях. Серед моїх замовників є і чернівчани, і харківські люди.
- Розкажіть, будь ласка, детальніше про один з красномовних блоків виставки під назвою «Знаки»?
- Це цілком реальна річ. Коли ми виїжджали з Харкова, це був ранній ранок, задимлене місто після нічного бомбардування. Українські блок-пости, які випускають автомобілі… Це все, як уповільнене чорно-біле кіно. І ми виїжджаємо. Як автомобіліст, звик, що дорогою є світлофори, знаки, вказівники... А тут немає жодного знаку. Точніше вони є, але заклеєні (зі зрозумілих причин). І так було впродовж усієї дороги, перші знаки ми побачили в Чернівцях. Тому знаки мене реально торкнули. Заклеєні знаки і люди з валізами... Це все було цілком реально. Як і те, що харківське метро стало бомбосховищем. Нічого насправді тут немає вигаданого.
Наостанку пан Михайло зауважив, що його головна натхненниця – дружина, мовляв, без Наталі цієї імпрези б не відбулося. Запевняє, що вона – жінка з серцем.
Наталія, своєю чергою, побажала перемоги українському війську. Каже, що тоді все у наших українців буде добре. Будуть нові картини, виставки, розвиватиметься мистецтво…
- Мої найулюбленіші роботи на цій виставці – картини «Батьки» та «Дорога додому», - ділиться своїми вподобаннями дружина пана Михайла. - Так, це своєрідна візуалізація, це те, чого хочемо. Ми хочемо бачити Перемогу і дорогу додому кожного, хто був вимушений поїхати і залишити свої домівки.
Ольга ШУПЕНЯ
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар