У Чернівцях побувала делегація митців та кінотворців, які спеціально приїхали на Буковину, щоби вшанувати 74 річницю з дня народження нашого відомого земляка Івана Миколайчука. Серед гостей була й Ада Петрівна Волошина – однокурсниця славетного буковинця. У розмові із «Поглядом» кіноактриса розповіла про те, яким був колись Іван Миколайчук і яким він би був тепер. Вона з великою повагою називає його людиною-філософом, небайдужим патріотом України і працелюбним талантом.
– Іван був чудовою людиною, бездоганним актором, – пригадує пані Ада. – Ми разом навчалися в одного хорошого майстра сцени і кіно Віктора Івченка. Власне, Віктор Іларіонович одразу зрозумів, що його новоспечений підопічий – великий актор. До речі, коли Іван Миколайчук ще навчався в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, його запросили на знакову роль у фільмі «Сон». Там він зіграв молодого Тараса Шевченка, нашого славетного Кобзаря. І майже одразу після завершення роботи у цій картині він отримав звання заслуженого артиста України. Тоді це означало, що на його творчому шляху – відкрита зелена вулиця. Потім були інші чудові фільми, де він знімався, зокрема «Тіні забутих предків». Пам’ятаю, коли навчалися в інституті, то на першому курсі робили театральні постановки з уривків, а вже згодом мали презентувати дипломний спектакль. І якось Іван запросив мене зіграти в одному уривку п’єси «Доки сонце зійде – роса очі виїсть». Вийшов смішний та кумедний цей уривок у нас, як естрадний номер. Ми з ним уривком виступали скрізь, навіть на свята, в які студенти традиційно заробляють гроші. Потім все ж таки його тягнуло до більш серйозних ролей. Це й зрозуміло, адже він був філософом, Людиною з великої літери.
– Які чесноти Івана Миколайчука найбільше запам’яталися?
– Він був доброзичливим, ніколи нічого поганого не говорив ні про жінок, ні про чоловіків. Це, гадаю, чудова і дуже вагома моральна риса його особистості. Також він був красивим, серйозним, цікавим… Ось скажіть, що можна сказати про людину, яка щиро дбала про свою родину? Він завжди думав про маму, тата, про свою сестру Фрозину та братів. Тішився їхнім листам.
– Брали з нього приклад, він був для Вас взірцем?
– Часом важко добитися свого навіть талановитій людині. Але це не стосується Івана, який був дуже працьовитим: написав 12 сценаріїв, знімав фільми… І працьовитість у поєднанні з його талантом – це велика справа. Адже буває, що людина талановита, але дуже ледача. Такого в Івана не було.
– Свого часу давав корисні поради, які й досі можна застосовувати?
– Коли з ним робили уривок з п’єси «Доки сонце зійде – роса очі виїсть», він так тихенько говорив, як треба мені зробити, як виконати, який образ має бути… Він підказував акуратно, старався не образити.
– Пані Адо, можете сказати, що товаришували з Іваном Миколайчуком?
– В інституті, звичайно, більше. Але потім так трапилося, що наші дороги розійшлися. Я майже одразу після інституту поїхала в Німецьку Демократичну Республіку, працювала там в театрі, заробляла на квартиру. Заробила! І коли повернулася, то він якось дивився на мене із повагою, бо я ж поїхала заробляти гроші на квартиру. Загалом, він завжди поважав усіх людей. Був духовним і дуже релігійним. Гадаю, високу культуру йому прищепив Буковинський край, який відрізняється від інших областей високою культурою, духовністю. Буковинці дуже богомільні люди, люблять ходити до церкви.
– А що казав про дружину Марію, яким був сім’янином?
– Коли ми навчалися в інституті, Марія працювала в хорі ім. Г. Верьовки – співала. У неї чудовий голос! Мені подобається, що він з якимось легким циганським надривом. Голос дуже насичений, як-то кажуть з м’ясом, не пустий. А хор Верьовки ж їздив скрізь, по різних країнах. Тож Іванові доводилося чекати звісточки від коханої, тоді ж мобілок не було. Можу сказати, що він був відповідальним сім’янином, хоча цей бік його життя я знаю погано.
– Як гадаєте, якби Іван Миколайчук передчасно не пішов із життя, то чим займався б сьогодні?
– Він би пішов у політику. У ролі депутата займався б відновленням українського кіно, якого зараз просто немає. Він був патріотом. Мало того, за своє життя рідко розмовляв російською і лише із тими акторами, які приїздили з Москви, Ленінграда, Прибалтики…
– А пішов би воювати на Схід?
– Він з щитовидкою мав проблеми, від цього і помер. Але, гадаю, пішов би воювати навіть і в такому стані. Тому що ніколи не був байдужим.
Ольга ШУПЕНЯ
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар