Олесь Санін: Мистецтво має давати людям надію

Українське кіно таки існує. До такого висновку дійшли чернівчани після перегляду фільму Олеся Саніна «Поводир», допрем`єрний показ якого відбувся 4 листопада у кінотеатрі «Чернівці». Це перший фільм в історії української кінематографії, який потрібно дивитися не очима, а серцем.

Олесь Санін розповідає, що зйомки фільму завершились понад рік тому, однак прем`єру постійно переносили. У чому полягали складнощі – розпитуємо режисера «Поводиря».

- Пане Олесю, чому стрічку презентували лише зараз, а не відразу після зйомок?

- Ми планували прем`єру в листопаді 2013 року, потім перенесли її на січень. А в січні ніхто не дивився кіно, тому що воно було в нас перед очима, вся знімальна група була на Майдані. Пізніше хотіли презентувати фільм у березні, але події і в кіно, і в реальному житті настільки стали актуальними, що я зрозумів, що не можу показати свою стрічку людям, адже вона розірве серце. Я не був готовий показати фільм на широких екранах.

Сценарій фільму – це українська народна дума, тільки перекладена

- Стрічка, без сумніву, варта нагороди. Ви її знімали спеціально для участі в конкурсі?

- Це кіно знімали, насамперед, для людей. Ми хотіли, щоб весь світ дізнався про Україну, наш характер, нашу історію. І ми все для цього робимо. Власне, стрічку знімали не для кінофестивалів і призів. Ми йшли до масового глядача, перш за все, в Україні, а потім вже у світі. Сценарій фільму – це українська народна дума, тільки перекладена. Це був складний експеримент, фатальний для сучасного кіно, бо глядач дивиться фільми для поглинання попкорну. Цей фільм або приречений на успіх, або на тотальну руйнацію і забуття.

- А за «Оскар» боротися будете?

- Колись Джек Паланс – відомий американський актор, виходець з України Володимир Палагнюк – сказав мені: «Забудь про всіх позолочених чоловічків – вони не зі справжнього золота. Нехай тебе не засліпить нічого. Забудь про свої амбіції і тримай навколо себе людей». Це справді так, однак боротися я буду. Ще ніколи з українським фільмом в Америці не працювало серйозне піар-агентство. В нас вже є американський прокатник, який займатиметься англомовним світом: Канадою, Австралією, Великобританією. Ми хочемо чесно ввійти в цю «професійну лігу» і взяти щось. Чи статуетку, чи щось інше – не знаю. Але свій вихід на сцену я ще не репетирую (авт., – сміється).

- Ви говорите про українське кіно в кінотеатрах. А коли воно з`явиться на телебаченні? Адже російські фільми заборонили, а якісної української заміни немає.

- Є багато людей, які хотіли б знімати для українців. Глибоко переконаний, що російські фільми – це пропагандистська зброя проти України, але їхня заборона– наша слабкість. Тут як з малою дитиною: заборонивши щось, їй буде більше цього хотітись і здаватиметься, що та цукерка на шафі – щось вартісне. А це не так. На жаль, в нас немає поки що можливості поставити на це місце свій продукт. Вихід з ситуації – знімати фільми спільно з країнами, які вміють це робити. І на рівні партнерів, а не найманців.

- Ваш фільм – історія трагічної смерті чи надії?

- Звісно, картина сповнена малесеньких розчарувань: глядач недолюбив разом із героїнею, страждав разом із кобзарями. Однак фінальний епізод – історія про світанок, про надію. Адже навіть квіти повертають голови до сонця. Тут історія надії, а не історія смерті. Мистецтво має давати людям надію. «Поводир» - це мозаїка з характерів людей, з яких складається обличчя епохи.

Яна МАРІЯНЧУК