Упродовж чотирьох років Дмитро Сухолиткий-Собчук разом із командою працювали над документальним фільмом про святкування Маланки в Красноїльську, прикордонному селищі Чернівецької області. Карнавальне дійство, що об’єднує людей, традиції та природу, потребує великої підготовки, триває майже добу й охоплює все селище. Для Hromadske.tv режисер розповів про збереження Маланки в радянські часи, поєднання різних традицій у цьому обряді й те, як він почав знімати кіно про чужих людей, а закінчив про друзів.
- Зараз я дивлюся й зовсім інші люди в Маланці, але залишається та сама атмосфера. Тут є щось унікальне, що приходить як частина виховання, — розповідає режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук. — Мене дуже здивувало, як молоде покоління тримається за архаїку і входить в неї, як у певний ритуал. В процесі цієї ночі виникає транс. Це одна й та сама пісня, вона як мантра, повторюється раз за разом, слова не міняються. Мене підкупила ця парадоксальність і я почав за цим слідкувати.
Традиція святкування Маланки існує в селищі вже близько 400 років. Вона не перервалася в радянські часи, хоча тоді маланкарів переслідувала місцева влада та міліція. Дмитро Сухолиткий-Собчук розповідає, що ця ситуація навіть вплинула на костюми, зокрема вбрання ведмедя, що виготовлялося з соломи чи очерету: «Путнянський ведмідь — круглий. Його особливість у тому, що його можна знімати, як куртку. Ця потреба з’явилася, коли їх почали ганяти і треба було швидко скинути костюм, бо міліція могла його підпалити».
Крім того, щоб приховати свою участь у дійстві, жителі Красноїльська вдавалися до хитрощів: «Є історія про те, що мешканці кров’ю платили за цю Маланку. Бо в радянські часи, щоб отримати вихідний і мати довідку, йшли в пункт здачі крові, здавали 250 мл, за це отримували талон на вихідний і відповідно не мали прогулу в день після святкування», — розповідає режисер фільму.
Автентичність дійства привертає увагу туристів, а після святкування в 2016-му році фоторепортаж з Красноїльської Маланки з’явився на The Guardian. Незважаючи на стародавність традиції, вона не просто відтворюється, а й розвивається: «Я для себе зрозумів, яка була еволюція свята, — згадує Дмитро, — Нам показували старі фотографії, наприклад, довоєнні. Раніше ведмідь — це був чоловік, обмотаний просто соломою. З неї виготовляли щось схоже на мотузку, нею обгортали руки, ноги, одягали шапку і він вважався ведмедем. А потім «кути» почали робити різні Маланки і кожен вирішив показати свій гонор. У них почала рости мащука — булава. Раніше це був просто макогін, який носили, розміром з кулак. Але ці перегони в гонорі зробили гіперболізацію костюмів».
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар