Історія, як наркотик, хто одного разу почерпнув з її глибин, вже ніколи не може насититися. Це наче життєве кредо директора Опришенської ЗОШ Миколи Боднарюка. Він ще в дитинстві зрозумів, що без історії, без досліджень, його буття не матиме сенсу.
У сьомому класі знайшов перстень ХІІ ст.
Микола Іванович родом із рідних Опришен, це село ні на яке інше місце він би не проміняв. Народився 1976 року у сім'ї простих колгоспників. Та коли хлопчику було три роки, сталася страшна біда – в автокатастрофі загинув батько. Мати ще довго лікувалася, а малого Миколу виховували дідусі і бабусі. Саме вони вперше відкрили для хлопця світ цікавої історії.
- Нас було троє братів і бабуся нас виховувала в історичному, патріотичному дусі, - згадує Микола Іванович. – Згодом вже в 5-му класі, коли у школах почали викладати історію, зацікавлення зросло ще більше. Одного разу тодішній вчитель історії приніс на урок давню лопату, показав нам і сказав, що то мій батько приніс її. Було страшенно приємно, адже я батька майже не знав.
Саме перший вчитель історії хлопця Пантелей Білецький вперше спробував створити музей рідного села, та в нього це так і не вийшло. Але відтоді Микола знав, що буде істориком. Звичайно, були й інші варіанти майбутньої професії, пропонували поїхати на навчання до Румунії, але ніщо не могло так захопити його, як минуле.
- Захоплюватися археологією також почав ще у школі. Перша серйозна знахідка трапилася у сьомому класі, тоді знайшов перстень ХІІ століття виготовлений з мармуру. Та він загубився. Лише в університеті дізнався, якою цінною була ця знахідка, - розповідає пан Микола.
Після школи 1994 року пішов вступати на історичний факультет ЧНУ, та ця спроба стала невдалою, адже хлопець хотів навчатися на державному. Звичайно, це неабияк засмутило юного історика, адже знав, що в цій сфері добре розуміється. Рік ще готувався і знову спробував 1995 року. На цей раз все вийшло. Навчання надзвичайно подобалося Миколі, усі п’ять років він отримував стипендію, був одним з найкращих.
Після університету парубок влаштувався вчителем історії до школи у Коровії. Та вже за два роки з’явилося місце у рідній ЗОШ в Опришенах. Коли почав працювати у своєму селі, тоді й вирішив створити музей та привчати учнів любити історію і археологію.
Створив унікальний музей
Ідея відкрити музей села була вже давно. Та вперше це вдалося зробити 2003 року, коли святкували 585-річчя від першої згадки про Опришени. Та тоді музейна кімната тулилася у невеличкому приміщенні поруч із Будинком культури та сільською радою.
Окрім цього, історик усе життя збирав монети, у його колекції близько 800 монет, та більшість із них ті, які знайшов на території села, передав у фонд музею. Відразу як почав працювати у школі, створив гурток «Юні археологи», молодому історику вдалося зацікавити дітей, яких у наш час так важко захопити науками.
Спочатку в гуртку займалися п’ятикласники, деякі учні 6 та 7 класів. Були насправді талановиті школярі, деякі з них вже стали істориками. 2002 року семикласниця Олександра Бєзушко виступила на форумі у Глибоці, де й ознайомила комісію з роботою музею. Там музейників помітив директор Глибоцького центру туризму Анатолій Дудка, який відтоді став опікуватися опришенськими археологами. Завдяки цій співпраці про музей дізналася вся Буковина, з’явилася бодай якась фінансова підтримка.
Музей археології та етнографії Опришен має ім’я Максиміліана Гакмана, який народився в Опришенах, був відомим юристом, ректором ЧНУ та племінником першого Буковинського митрополита Євгена Гакмана. Музейники вже давно співпрацюють з Чернівецьким національним університетом та Буковинським центром археологічних досліджень. Щороку разом із студентами гуртківці Миколи Боднарюка їздять на розкопки до Хотина та інших районів краю. Юні історики проводили наземні дослідження по всьому Глибоцькому району, найбільше, звичайно, в Опришенах. Багато років поспіль вони здобувають призові місця на різноманітних конкурсах та олімпіадах.
З 2005 року музей переїхав у окрему будівлю. Символічно, адже це найстаріша хатина у селі – оселя священника, колись в ній був Будинок культури, а до 2005 року, поки не збудували новий корпус школи, тут навчалися двісті учнів. Коли школу перенесли, попівський дім був на балансі сільської ради. Миколі Івановичу вдалося переконати віддати другий поверх під музей, а перший так і ніхто не взяв в оренду.
Час від часу матеріально музею допомагали, та здебільшого ремонт, вітрини доводилося робити власноруч. Чи не найбільша проблема будівлі була в тому, що страшенно протікав дах. Та з’явився місцевий меценат, звичайний підприємець Василь Нікора, який пожертвував 18 тисяч гривень на ремонт. 2007 року на базі музею прийняли міжнародну конференцію. Гості з Чехії, Словенії, Молдови були приємно вражені експонатами.
Наразі в музеї зібрано понад тисячу експонатів із палеоліту і до сьогодні. Найстарішим 35 тисяч років. Та представлено тільки 60% того, що назбирали. 2012 року музей перейшов на баланс школи, тоді сільська рада і прийняла рішення, що попівський будинок використовуватимуть тільки як музей.
- Зараз ми хочемо зробити ремонт на першому поверсі, аби відкрити ще декілька експозицій з історією церкви, школи, знахідками з часів Другої світової війни. Та наразі на ремонт грошей немає, - зізнається Микола Боднарюк.
У музеї багато надзвичайних знахідок. Це експонати п’яти культур – є цінні трипільської культури, залізного, бронзового часу, середньовіччя, нумізматична колекція, в якій є монети XVI століття. Також надзвичайні меблі, австрійське фортепіано, ікони ХІХ століття.
Для директора головне - демократія у колективі
Складну роботу над музеєм Миколі Івановичу вдалося поєднати із ще важчою. 2006 року він став директором Опришенської ЗОШ.
- Із самого початку найбільше хотів змінити політику школи, зробити відносини в колективі більш демократичними, аби вчителі не боялися звернутися із проханнями чи претензіями до адміністрації школи, - каже пан Микола. – На щастя, це вдалося, тепер і вчителі, і школярі з усіма проблемами йдуть до мене, часом це втомлює, але й тішить, що так довіряють.
З 2010 року Микола Боднарюк передав керівництво музеєм своєму учню, адже через директорську працю вже не міг приділяти достатньо уваги своєму творінню. Та фактично він і далі залишається його очільником.
Без сім’ї нічого б не вдалося
Микола Іванович працює віддано, тому досить часто затримується на роботі допізна. На щастя, дружина розуміє та всіляко підтримує історика, ніколи не дорікає тим, що постійно працює.
Допомагає в музейній роботі і матір, саме вона допомогла зібрати етнографічну частину. І загалом, усі близькі беруть участь у житті та поповненні музею.
Також Микола Іванович зібрав музейну раду, члени якої підтримують його, деякі допомагали відкривати установу. Наприклад, один із фундаторів Георгій Бєзушко наразі служить у зоні АТО, він чимало зробив для села, хоча є краєзнавцем-аматором. Також Андрій Ісопеску, який і запропонував назвати музей іменем Максиміліана Гакмана.
- Громада села у нас взагалі дуже дружня, усі допомагають. Саме завдяки цьому музей і існує, - зізнається опришенський історик.
Ірина БЄЛОВА
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар