Невеличке село Малинці, що на Хотинщині, можна по праву вважати освітнім центром району, оскільки такої кількості творчої інтелігенції, як тут, певно, доведеться ще пошукати. Люди зацікавлені у розвитку села, тому й роблять все, аби Малинці не пасли задніх ні в області, ні в Україні. Чимало для цього зробила і Галина Числаш, директор Малинецького НВК.
Цій молодій жінці, як то кажуть, не сидиться на місці. За 45 років вона побувала на всіх можливих конкурсах та отримала понад 30 нагород різного рангу. Хоча закінчувала звичайну сільську школу у Шилівцях, де відпрацювала вчителем української мови 23 роки.
- Мені завжди хотілося реалізувати себе як вчителя, випробувати свої здібності, - розповідає Г. Числаш. – Чомусь хотіла більшого. Таке у мене виховання. З раннього дитинства намагалася бути лідером. Мені кортіло взяти від життя усі принади. Тому і вчилася без четвірок, їздила на олімпіади. Та і батьки вчили завжди, аби я чинила так, щоб з мене ніхто ніколи не сміявся і я була задоволена життям. Пам`ятаю, завжди із захватом дивилася на вчителів, хотіла бути на них схожою. З часом мої ідеали стали наставниками. Потім ця робота мене захопила.
«Коли звучить гімн на твою честь неможливо стримати сльози»
Вчитель каже, найвища нагорода – коли тобі дякують батьки, діти. А нагороди, радше, служать для підвищення самооцінки. Для душі це не потрібне.
- Але вперше сльози на очі навернулися тоді, коли мені довелося йти сценою для вручення нагороди заслуженого вчителя країни. То був 2009 рік. Я завжди дивилася на різні виступи спортсменів і не розуміла, чому вони плачуть, коли звучить гімн при нагородженні. І тоді, коли отримала цю нагороду, я це зрозуміла. Це почуття гордості не за себе, а за капітальну працю, зроблену для цього. Ти працювала, інколи не досипала, вкладала всі сили. Це означає, що ти прожила не даремно, розповідає вчитель.
Перед цією нагородою пані Галина отримала ще низку відзнак. Тому людей, котрі зробили певний внесок у розбудову незалежності, нагороджували званням заслуженого вчителя України.
- Певно, зібрали всі мої досягнення і вирішили нагородити, - гадає педагог. - Хоч я ніколи не вірила, що може так бути.
Під керівництвом жінки випускали і посібники, і тестові зошити. Власне, все, до чого вчитель докладала свою руку. Нині у педагога зо три десятки різних подяк, грамот та нагород.
Перед молодим вчителем були відкриті всі двері. Залишилося лише вибрати потрібні. Проте жінка вибрала свою сім`ю. І жодного разу не пошкодувала про це. Каже, сміючись, діти тепер виросли, і можна їхати хоч-куди.
«Через непевну ситуацію в державі діти не хочуть вчитися, бо не бачать подальших перспектив»
- Люблю шукати щось нове, творити. Це задоволення. Дівчата навіть сміються, що мені добре було б не директором, а письменником працювати. Та я всі свої проби пера ховаю у скриню.
Пані Галина пройшла всі щаблі кар`єрної драбини. Була і заступником з виховної роботи, навчально-виховної роботи, а потім стала директором школи.
- У Малинцях я живу уже 30 років. А на той час мене просто попросили працювати тут директором. Я довго вагалася, перед тим як піти директором сюди. Школа ця поряд з моїм домом, але я роки пропрацювала у просторій школі, а у Малинцях вона малесенька, з чужими порядками, - розповідає жінка.
Потроху вливалася у колектив, бачила всі недоліки. Буквально за два місяці облаштували шкільну їдальню, підвели воду. Наступного року за два місяці зробили внутрішні вбиральні, добудували другу групу до садочка. Потім повністю переобладнали кабінети.
- Було дуже приємно, коли школу під час атестації порівняли зі школою сімейного типу. Адже вона невеличка, але зручна, з молодим колективом, - каже педагог. – Ми завжди намагалися шукати можливості для реалізації будь-яких завдань.
До школи їдуть, аби навчитися садівництва
Хоч навчальний заклад невеличкий та у пристосованому приміщенні, знають його чи не у всій області.
- У нас єдиний заклад на весь район, де функціонує вечірня школа, - каже Г. Числаш. – Тобто діти з усього району приїжджають на сесію. Також співпрацюємо з обласною автошколою, тому діти разом із атестатом отримають також посвідчення керування транспортом.
Оскільки Хотинщина славиться садами, коли ввели у школах профілізацію, Малинці обрали вивчення основ садівництва.
Неподалік є найбільше на Буковині фермерське господарство. Тому, за словами вчителя, доцільно, аби його використали як базу, а у школі профілем вибрали основи садівництва. Тим паче, що і вчителі займаються господарством теж, тому складають авторські програми. Але їх заборонили використовувати, бо немає міністерського дозволу.
- Нині діти навчаються за міністерською програмою, але вона загальніша, має технічне спрямування, наша ж програма має конкретний садівничий напрямок, - каже педагог. – Але до нас і без цього приїжджають діти навіть із найвіддаленіших куточків району.
Планів у вчителя, як у Наполеона. Хотіли би ще, аби дівчатка навчалися паралельно сервірувати столи, кулінарії. У селі багато столярів, хлопці могли би навчатися у них. Проте все потребує коштів. А їх – катма.
Зуміли з конюшні зробити садочок
Попри те, що діток у селі багато, до 2006 року тут не було взагалі садочка. Проте хто хоче працювати, той шукає можливостей.
- Раніше на місці ДНЗ багато років була школа, а ще до того – конюшня. Через бездоглядність приміщення втратило свій вигляд та було у дуже занедбаному стані. Величезні КАМАЗи гравію «пішли» на вирівнювання підлоги.
Звели садочок фактично за три місяці. І працювали тут лише 11 людей.
- Ми не вірили, що з цього може щось бути. Працювали вдень та вночі. Але коли є бажання, то все можливо. Загалом, на будівництво витратили трохи більше мільйона гривень, - каже Г. Числаш.
Діти, як тепличні квіти – трохи не так – і відразу «в`януть»
Вчитель розповідає, що нині діти далеко не такі, що були 10 чи навіть 5 років тому. Вони не прагнуть знань. Їм аби оцінку виставили.
- Не можу забути ті творчі класи, з якими легко було працювати. Вони хотіла знати, змагалися між собою хто краще знає. Зараз таких дітей практично немає, - підсумовує пані Галина. – Тепер діти вчаться на оцінку, а десь може трапитися такий самородок, котрий хоче знати більше. Раніше діти вишукували всю інформацію у книжках, а нині з розвитком техніки вчаться лише шукати інформацію на сайтах, але не створювати самотужки. Хоча хочеться навчити дітей розуміти, читати між рядків. Проте якщо любиш свою роботу, то все зможеш.
Вчитель нині не престижна професія. Кажуть, що з інтелігенції залишилися лише лікарі та вчителі. Лікарі – рятують життя, а вчитель рятує розум. Але престиж учителя нині не такий, як раніше. І дуже шкода, що вчителі готуються до тих уроків, намагаються їх провести якнайцікавіше. Але коли бачать перед собою пусті очі, чомусь й їхня іскорка згасає.
- Але ми самі вибрали цю професію і повинні нести свій хрест, - вважає жінка. – Але змушувати дітей до чогось не потрібно, адже користі не буде. Повинні бути інакші зміни. Мені здається, коли зміниться ставлення держави до вчителя, тоді зміниться ставлення і людей, і дітей до цього. Адже різні дріб`язкові казуси виносять на загал у такому форматі, що страшно.
А нині діти, як тепличні квіти. Трохи не так – і в`януть. Діти тепер розуміють, що знання знаннями, але батьки десь «пропхають».
- Якщо навіть два роки тому батьки старшокласників їх хоч трохи змушували щось вчити, мовляв, тобі вступати, треба щось знати, тепер батьки відмовляють дітей від цього. Кажуть, навіщо їм вчитися, купу грошей відносити, аби потім отримувати тисячу гривень зарплати? Через соціальні, економічні та політичні чинники, які завжди переплітаються, діти не хочуть вчитися, - підсумовує вчитель.
Діти просто не вірять, що можна потім десь реалізуватися.
Вчитель повинен бути справжнім актором
Хай там як, але найперше, за словами пані Галини, що повинен зробити вчитель, - завоювати авторитет учнів, аби вони довіряли, бачили у ньому захист і підтримку.
- Чомусь завжди під моїм курівництвом були хороші класи, - пригадує Г. Числаш. - Вчителі жартували навіть, що мені дають завжди вибрані класи. Але діти хочуть, насамперед, щоб їх розуміли. Ми повинні їх розуміти. Бо у кожного є проблеми. І добре, коли до тебе можуть просто підійти, як до мами, поспілкуватися, попросити поради, і діти знатимуть, що ти їхню таємницю ніколи не розкриєш. Це багато вартує. До мене так понині приходять, зі святами завжди вітають.
Вчитель, насамперед, повинен бути актором. Добрим, коли того вимагає ситуація, щедрим, щирим чи сердитим, якщо потрібно. І в жодному разі не липовим, а справжнім. Бо вчителі теж люди зі своїми проблемами. Інколи, каже пані Галина, і у самої на душі бозна що діється. Але хоч би що там сталося, всі проблеми треба залишати за порогом школи. А до дітей вчитель повинен іти з усмішкою на обличчі. Вони повинні відчувати цю радість і пройматися нею. Саме тоді очі діток сяятимуть іскрами знань. А це для педагога є найвищою ціллю.
Яна МАРІЯНЧУК
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар