Д. Чебан: Лісом треба жити, любити й оберігати

Чи не кожен із нас знає, що працівники лісової галузі – це охоронці лісу, охоронці від людської захланності, черствості й байдужості. Їм болить кожне зрубане дерево, зламана гілка. Іноді, щоб дати лад довіреному господарству, лісничі, наприклад, щодня проходять десятки кілометрів… Однак багато хто з нас не часто замислюється над тим, що значною мірою саме завдяки невтомній праці працівників лісу можемо милуватися красою нашого зеленого друга та користуватися його щедрими дарами.

Дещо здивував мене погляд на працівників лісу ветерана галузі, заслуженого лісівника України Дмитра Чебана, з яким давно був знайомий, але спілкувалися так душевно вперше. В його уяві лісничий – це справжній лікар, який добре і завжди знає, де природі болить і як зарадити її біді. І тут, стверджував мій співрозмовник, замало лише академічних знань; тут потрібна ще й абсолютна настроєність думок, почувань, біоритмів. А це, мовляв, уже  талант від Бога, котрий або є, або його немає. Бо в лісі немає розкішних кабінетів і він не може віддячити за піклування ні грошима, ні посадами.

Лісівники працюють на результат, щоб не соромно було за свою роботу перед дітьми та внуками

Дмитро Чебан не мав у своєму роду лісівників. Але залюбки слухав сусіда, котрий мав причетність до лісу. Отож коли прийшла пора – здав документи в Сторожинецький лісний технікум. У навчальному закладі засвоїв ази фахової майстерності. Дізнався, що роботу лісника умовно можна поділити на два напрямки: охорона лісу і його захист від хвороб та шкідників. А згодом і на практиці переконався, що працівники лісу самі вирішують, що необхідно зробити для вирощування молодого лісу, як здійснити селекцію дерев різних порід, створити промислові ділянки високопродуктивних, швидкозростаючих лісових культур.

- Професія лісівника, – ділився зі мною роздумами пан Дмитро, – вимагає особливих знань, навичок та рис. Лісник повинен знати технологію лісовирощування, основи лісової патології і протипожежної профілактики, засоби і способи боротьби з лісовими пожежами, біологію шкідників і хвороб лісу, правила рубок та відпуску лісодеревини. Це він визначає, на якій ділянці у суху жарку пору року, ймовірніше за все, може виникнути лісова пожежа і вживає всіх заходів, щоб запобігти цьому. Це підштовхнуло до думки продовжити навчання, тому невдовзі поступив вчитися на лісотехнічний факультет Київської аграрної академії.

Завжди захоплювався людьми, котрі закохані у свою справу, фанатично віддані їй. У випадку з Дмитром Чебаном, на мою думку, йдеться вже навіть не про професію, а про покликання. Про таких людей у народі кажуть: «Людина на своєму місці». Ще після закінчення технікуму, коли його призначили майстром лісу, внутрішній голос підказав, що найбільшою справою життя повинна стати природа. І не біда, що довіку залишатиметься її учнем, зате навчиться найголовнішого – жити в гармонії із самим собою.

Дмитро Чебан працював на всіх посадах, які тільки є в лісовому господарстві. Вінцем його діяльності стало доручення створити на Сокирянщині державне лісове господарство – структурний підрозділ обласного управління лісового і мисливського господарства.

- На той час, – зізнається пан Дмитро, – я працював на посаді головного інженера Хотинського держлісгоспу. Керівництво галузі прийняло рішення для зручності розділити його на два підприємства – Хотинське і Сокирянське. Мене делегували практично на голому місці створити нову структуру. І що найважче було для мене – це укомплектувати штат фахівців. Із представниками нашої спеціальності проблем не було, але складно було підшукати знаючих економістів, бухгалтерів, нормувальників. Спочатку поселилися у конторі лісопункту. Зайняли другий поверх, а працівники лісопункту вимушені були тулитися на першому. Але майже через півтора року з існуючої їдальні ми зробили офіс, де можна було розмістити служби.

Спогади Дмитра Чебана перериваю запитанням:

- Пане Дмитре, а що є головним у вашій професії? З чим виникає найбільше проблем?

- Професія лісівника – це дуже важка, копітка та відповідальна робота, – відповідає без затримки. – Ліс не вибачає помилок. Приміром, лан засівають на рік, крім того, його можна пересіяти. У лісі так не вийде. Тут якщо садиш, то мінімум на 100 років,  а це чимала відповідальність. Ще знаємо про небезпеку пожеж у лісі тощо. Тому, щоб усе ладилося, треба постійно бути на сторожі, усе бачити, усе контролювати. До речі, за майже пів століття роботи у лісовій галузі я особисто, а ще під моїм керівництвом посаджено не менше, як мільйон саджанців дерев. Ті дубки, котрі садили у сімдесятих роках, нині їхні стовбури мають в об’ємі 30-40 сантиметрів. Справжні дорослі дерева.

Чотири роки Дмитро Чебан очолював Сокирянський держлісгосп. Збудував контору, упорядкував облік деревини, унеможливив крадіжки в лісі, збудував вольєр для диких тварин, де спочатку оселилися дикі свині, а відтак і лосі.

У планах було ще чимало зробити, але мусив залишити посаду, передавши її у надійні руки – свого першого заступника Василя Гончара, котрий нині очолює обласне управління лісового і мисливського господарства. Річ у тому, що тоді обласне управління очолив його старший син Ігор, а вітчизняне законодавство забороняє таке підпорядкування, вбачаючи в цьому корупційну складову. А 2014-го Дмитро Чебан зовсім звільнився з роботи. По-перше, усвідомив, що підготував собі надійну зміну, по-друге, керівником ДП «Сокирянський ДЛГ», яке він створював, призначили його молодшого сина Олександра. 

- Я дуже горджуся своїми синами, – зізнається пан Дмитро. – Насамперед тому, що продовжили династію, а по-друге, що виросли справжніми людьми, які люблять свій фах, знаються на ньому, готові допомогти всім, хто того потребує. В них вже є свої діти і дуже сподіваюся, що бодай хтось із них продовжить нашу справу.

Незважаючи на вік, Дмитро Чебан не покидає роботи біля дерев. Щоправда, тепер уже фруктових. Посадив пів гектара саду – яблуні, груші, сливи – і дбайливо доглядає його. Ділиться врожаєм з дітьми й онуками. Проте зізнається, що ліс йому й досі сниться – то він садить дерева, то доглядає молоді насадження, то спілкується з колегами. «Ми садили дерева для наших дітей та онуків, – каже ветеран-лісівник, – а тепер хай наші діти садять ліси для наших правнуків».   

Коли ж я поцікавився життєвими принципами Дмитра Івановича, він щиро зізнався: «Я завжди жив і працював за одним-єдиним принципом, чого бажаю усім майбутнім лісівникам: «Хто працює в лісі, той повинен любити, оберігати його, весь час думати про нього. Одне слово – треба жити лісом».

Дмитра Чебана удостоєно багатьма нагородами – державними і відомчими. Та найвища відзнака для нього, що його пам’ятають і шанують люди, телефонують і дякують за науку.

Анатолій ІСАК