14 жовтня – православні християни вшановують свято Покрови Пресвятої Богородиці. Крім того, в нашій державі відзначають День захисника України та День українського козацтва. Цю дату вибрано не випадково, адже саме Матір Божу козаки вважали своєю небесною заступницею й покровителькою. Це свято особливо актуальне зараз, коли Україна вже шість років відстоює свої східні кордони, вживає всіх заходів для повернення анексованого Криму. В протистоянні з проросійськими воєнними формуваннями загинуло чимало українських патріотів. Їх згадали і гідно вшанували в цей день. І не лише…
Напередодні на Центральній площі обласного центру провели подзвін за загиблим Героєм Сергієм Побережником, який служив у 24-й Окремій механізованій бригаді. Загинув 13 жовтня 2014 року поблизу с. Трьохізбенка на Луганщині. Того ж дня на стіні Чернівецької школи №2 освятили меморіальну дошку, встановлену на честь Олександра Маланчука, який загинув, виконуючи бойове завдання. На фасаді ліцею №2 відкрили і освятили меморіальну дошку Віталію Василевському, на фасаді ліцею №4 – Віталію Онофрейчуку. Ці чернівчани-герої загинули у зоні проведення Операції об'єднаних сил. Указом Президента України «за особисті заслуги у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, мужність і самовіддані дії, проявлені під час виконання службового обов’язку» нагороджені державними відзнаками.
Практично з самого початку війни на Донбасі участь у бойових діях у складі 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади брав нинішній військовий комісар Кіцманського районного об’єднаного комісаріату, підполковник Олександр ТОВСТИЙ. Напередодні Дня захисника України ми зустрілися з ветераном нової війни. Він розповів про стійкість і мужність українських військових, вихід із оточення під Дебальцевим тощо.
Військо планомірно знищували
- Вітаю вас, пане підполковнику, з Днем захисника Вітчизни! Що для вас означає це свято?
- Багато років свого життя служу українському народу й вже не уявляю свого життя без армії. Нинішнього року виповнилося 27 років відколи я одягнув військовий однострій. Після закінчення середньої школи на Сумщині
вступив до військового Інституту ракетних військ та артилерії. Молодим лейтенантом направили на Буковину служити у 300-му механізованому полку 66-ї механізованої дивізії. Поселили нас із дружиною, до речі, моєю однокласницею, котра закінчила педінститут, в офіцерському гуртожитку. Був командиром взводу, артбатареї. А дружина влаштувалася на роботу в дитсадочок №44 у мікрорайоні Гравітон. Мені дуже подобалася обрана справа, пригнічувало тільки підозріло байдуже ставлення до Збройних сил і військових з боку держави.
- У чому це виражалося, пане Олександре?
- Насамперед, нам банально не платили зарплату. Свій перший оклад – 161 гривню я одержав аж у грудні. Уявіть стан молодого глави сім’ї, котрий не може матеріально забезпечувати її. Тоді кадрові військові масово звільнялися із ЗСУ. До комплектування війська теж було злочинне ставлення. Виникали підозри, що хтось свідомо руйнує Збройні сили, нівелює обороноздатність держави. Уявіть собі, 2008-го я прийшов служити у дивізію, невдовзі її суттєво підкоротили й утворили бригаду, потім її «реформували» у 300-й Окремий механізований полк. А далі й його ліквідували. Почали скорочувати артилерію, танкові війська, мотострілкові полки. Хіба це було знищенням армії. Тисячі кадрових військових вимушено покинули військові гарнізони без житла, перспективи працевлаштуватися за фахом. А найгірше – були оголені кордони держави. Якби якийсь агресор пішов на нашу державу війною, то за пів дня міг би легко дістатися нашої столиці. Події на сході країни яскраво довели це. Якби не добровольчі загони патріотів, то агресор незрівнянно далі зайшов би на територію України.
- Ви не звільнилися із Збройних сил. Де продовжили службу?
- Військова служба припала мені до душі й я не захотів звільнитися. Подав відповідний рапорт і мене відрядили у 128-му Механізовану бригаду, що дислокувалася у Закарпатті. Там навіть підвищили по службі – у грудні 2013-го став начальником штабу дивізіону. Мабуть, так би і служив там до пенсії, якби не війна…
Дебальцівський плацдарм
- З початком бойових дій на Донбас відряджали боєздатні військові частини з усієї України. Коли ваша частина опинилася у зоні проведення Антитерористичної операції?
- Безпосередньо мене з підрозділом командирували на Схід у червні 2014 року. Однак там уже був механізований батальйон нашої бригади, бійці якого обороняли Луганське летовище. Там тривали запеклі бої і вже загинув один із офіцерів нашої бригади. До речі, там поліг і прапорщик В’ячеслав Пелехатий, який у Чернівцях служив у моїй батареї старшиною. Нас направили на позиції в районі Лисичанська, Сєвєродонецька, Артемівська та Рубіжного.
Але найжорстокіші бої відбувалися під Дебальцевим, біля села Санжарівка.
Бій на висоті 307,9 метра був одним з найбільш кривавих та складних для бійців бригади – 25 січня підрозділи 128-ї бригади зазнали серйозних втрат, було багато поранених, але висоту біля Санжарівки утримали. На жаль, висоту довелося залишити — у лютому військовослужбовці бригади та інших збройних формувань відступили з-під міста. 18 лютого Президент України нагородив командира бригади полковника Сергія Шапталі званням Герой України.
- Якими силами ви протистояли незаконним збройним формуванням? Як поводилися у бойових умовах підлеглі?
- Брати участь у бойових діях доводилося неодноразово, зокрема під Лисичанськом, Попасною, Дебальцевим у районі Санжарівки. Воювали проти нас не «шахтарі» й «колгоспники», як це подавали російські пропагандистські канали, а кадрові військові нашої північної сусідки. Вишкіл вони мали серйозний. Навіть російський спецназ протистояв нам. Підтверджу свої слова конкретним прикладом. Наприкінці січня 2015 року ми стояли на своїх позиціях біля Санжарівки. Бійці передали мені, що в наш бік рухається колона автомобілів без розпізнавальних знаків. Був сильний туман, тому ми підпустили їх ближче, побачили, що то вороги, й запропонували їм здатися. У відповідь були автоматні черги. Зав’язався жорстокий бій. Кілька окупантів було знищено, двох взяли у полон. З нашого боку втрат не було. На допиті вони зізналися, що є кадровими військовими російської армії. Іншого разу теж захопили полоненого. Він зізнався, що теж із Росії. А потрапив на війну через те, що п’яним збив на смерть перехожого. Тож йому поклали умову – або пів року на війну, або до в’язниці. Вибрав відрядження на Донбас. Таких ми передавали співробітникам Служби безпеки України.
У нашій батареї було лише кілька кадрових військових, решта – мобілізовані з Вінницької, Закарпатської, Хмельницької областей. Жодного солдата строкової служби не було. Хлопці відважно воювали, слухалися командирів. Завдяки суворій дисципліні вийшли з Дебальцівського котла без людських втрат – був тільки один поранений. Хоча виривалися в напрямку Артемівська під вогнем пішки кільканадцять кілометрів.
- В яких умовах жили військові у зоні бойових дій?
- У фронтових, звісно. Вісім з половиною місяців нашими домівками були землянки й бліндажі. Копали глибокі ями на 2-2,5 метра, укріплювали стіни, надійно перекривали бліндажі брусом, плівкою, землею. До речі, копали всі – і рядові, й офіцери. Я, зокрема, в бліндажі жив із солдатом-розвідником Ярославом Залуцьким. Ділили все навпіл – харчі, волонтерську допомогу. Зрідка мені дружина «Новою поштою» присилала щось, то я не приховував від нього. Аналогічно й він. Траплялося, що ґрунтові води заповнювали наше помешкання по пояс. То ми разом вичерпували її. Що стосується побуту, то наші умільці під землею зробили сауну, де ми регулярно милися.
- З місцевими доводилося спілкуватися? Як вони ставилися до українських захисників?
- По-різному. Спочатку вороже, а потім тепліше. Чоловіків у селах не було – всі на тій стороні. Інколи вночі крадькома прокрадалися до своїх садиб, набирали харчів і вранці знову втікали до ополченців. Нерідко місцеве населення здавало ворогам місця нашого розташування. Наприклад, наша батарея окопалася у сланцевому кар’єрі. Помітили, що мінометний вогонь чимраз ближче наближається, то мусили переміщатися, міняти позиції. Вони видавали наше розташування.
- Наскільки вагомою на війні була підтримка волонтерів?
- Поміркуйте самі, на початку бойових дій ми не мали навіть бронежилетів. Захисні шоломи були ще з радянських часів – кулі їх прошивали наскрізь. Не мали на озброєнні ні тепловізорів, ні сучасних засобів зв’язку, ні добротного одягу, ні взуття. Так ось ці патріоти, не шкодуючи себе, свого часу, возили все необхідне для побуту військових – продукти харчування, одяг, засоби захисту, шанцевий інструмент, бензопили, генератори… Одне слово, все, що їм замовляли. Тому День захисника – також їхнє свято.
Служити в армії – це честь
- Пане підполковнику, ви служите у Збройних силах уже понад 27 років. Чи не думали про відставку?
- Час пролетів кулею. Справді, можна вже й піти у відставку. Однак сили й запал ще є, тому ще хочу прислужитися своїй країні. Тим більше загроза анексії не зникла. Хоч бойові дії на Сході й припинилися, але протистояння триває. Та й строковиків треба відряджати до війська. Переконувати їх, що служити в армії – це честь для кожного чоловіка. Власним прикладом довожу, що можна пройти війну і залишитися живим.
- І що, вдається переконувати?
- Спілкуюся з призовниками постійно. Звичайно, маємо опонентів. Але хлопці все-таки ідуть до війська. Наприклад, був план відрядити до війська 43 призовників, відрядили 49. Тут головне – знайти підхід. Можливо, найперше до сердець батьків призовників. Коли переконаєш тата з мамою, тоді хлопець не переховується, а сміливо з’являється на збірний пункт. Тим більше що строковиків не відправляють у зону бойових дій. Хоча знаю приклади, коли контрактники прослужать в зоні ООС пів року, то вже до цивільного життя не бажають вертатися. Вони переконалися, що їхнє життя, покликання – це служба у Збройних силах. Такі не пропустять ворога ні на п’ядь української землі. А бойове побратимство – найміцніші почуття. Принаймні ми щороку зустрічаємося з побратимами, з котрими виходили з Дебальцівського котла. Тому принагідно хочу всіх привітати з Днем захисника України! Побажати здоров’я, стійкості, миру!
Анатолій ІСАК
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар