Начитана, інтелігентна, товариська… Вона не знає, що це таке – депресія, бо уміло її проганяє регулярною фізичною працею. І навіть зараз, коли досі не може оговтатися від того, що коронавірусна хвороба забрала у неї дорогу куму і подругу, жінка і далі активно допомагає рідним та близьким і навіть не думає нарікати на свою долю.
- Пані Орисю, розкажіть, будь ласка, про себе: де і в якій сім’ї народилися, яким був Ваш шлях від навчання до роботи?
- Народилася у селі Карапчів Вижницького району у родині колгоспників. Після закінчення десятирічки вступила у Сторожинецьке медичне училище (завершувала те навчання вже у Вашківцях). За фахом я акушерка. Два роки працювала за спеціальністю на хуторі Вали. Потім, коли вийшла заміж за військовослужбовця, побувала з ним за кордоном – у Польщі два роки і п’ять років в Угорщині ми проживали під час його служби. Також він Афганістан пройшов. У лютому буде 24 роки, як його вже немає з нами…
Тож я працювала з перервами, здебільшого – в обласній лікарні. Останніми роками була медсестрою. Мій загальний трудовий стаж складає 36 років.
«Одні на Мальдівах, інші – в Арабських Еміратах, а люди тут, у нас, не мають за що спіднє купити»
- Як гадаєте, у пересічних українських пенсіонерів справедливий розмір пенсії щодо напрацьованого стажу?
- Якщо порівнювати, то моя пенсія невелика, але і не найменша. Проте її не вистачає на нормальне життя. Все дорожчає, продукти теж… Особливо скрутно взимку, коли за опалення мусиш сплатити і ліки необхідно придбати, бо без цього ніяк.
Тож вважаю несправедливими розміри виплат пересічним пенсіонерам. Ось дивишся телевізор – ті на Мальдівах, інші, генеральні прокурори, гріють пупи в Арабських Еміратах, а люди тут, у нас, не мають за що спіднє купити.
- Що Вам дала робота загалом, якщо проаналізувати її від початку до кінця?
- Свою роботу любила. Старалася дуже гарно ставитися до людей. Ось мої батьки й однокласники, які залишилися у селі, були колгоспниками, ґарували не покладаючи рук і було у них важке життя. Тож я добре розуміла, що треба цінувати свою роботу. Два роки старанно працювала у селі і мала хороші показники, дитячої смертності взагалі не було. Звісно, мені доводилося ходити дільницею на виклики і взимку, і влітку; і вночі, і вдень. Взула кирзові чоботи (універсальне взуття для найвіддаленіших куточків села) і пішла рятувати недужих.
«Я двійню приймала у жінки, яка з печі не хотіла злізти»
- Які були найяскравіші випадки у Вашій практиці, які досі охоче згадуєте?
- Цих випадків було дуже багато! Я двійню приймала у жінки, яка з печі не хотіла злізти. Тоді два хлопчики народилися. Було й таке, що на підводі приймала пологи. Часто-густо чужих дітей несла на руках. Адже прийдеш, у маляти висока температура, збиваєш її й одразу на руки. Трошки мама несе, трошки я і бігом-бігом. Телефону не було, доводилося по вісім кілометрів долати до амбулаторії, що у центрі Карапчева.
- Виходить, були не лише акушеркою, але й педіатром?
- Там усе - діти до року, до 3 місяців. Це щотижня треба було бути у дитини. Дітей приблизно було понад 40 і це треба ходити, спостерігати за ними. Тепер ніхто не дивиться, чи пройшли медогляд. А у ті часи я зі стерилізатором, із дзеркалами, ходила по селу і впрошувала жінок, щоб їх вдома оглянути. І коли дізналися, що я акушерка, то не хотіли йти народжувати у пологовий, а оце довезуть до медпункту і все. Мені було не більш як 20 років. Бо у шість пішла до школи, сусідські діти пішли і я за ними, у 16 закінчила школу, а ще через три роки – медучилище.
- Вам не було боязко, адже приймати пологи – це дуже відповідально?
- Звичайно, було боязко, відчувала відповідальність. Але знаєте, у відповідальний момент людина мобілізує усі свої сили, знання. Єдине, що Бог мене милував. Бо бувають нещасні випадки навіть при кваліфікованій допомозі в лікарні. Але Бог милував, у моїх породіль не було кровотеч чи ще якихось ускладнень, все завершувалося добре. Після двох років такої роботи я одружилася й одразу поїхала з чоловіком за кордон. У Польщі працювала в медпункті. Польську мову слабо знаю, адже ми жили у військовому містечку, де всі свої.
«Закордон це є закордон, а я люблю жити тут»
- Який період життя Вам найбільше сподобався?
- Ви знаєте, закордон це є закордон, а я люблю жити тут. У мене у житті була можливість взагалі виїхати звідси на забезпечене життя. Але я не можу цього зробити. Тому що це все люблю, навіть якщо ми гірше живемо, але все своє, рідне. Тут могили батьків, тут діти, тут усі люди, всі-всі рідні, кожна травинка, кожна билинка. Це неможна перекреслити. Хай у нас погано і гірше, але це моє, значить, ми так заробили.
- Складно було зробити перехід від завершення роботи до класичного виходу на пенсію?
- Звільнилася з роботи ще до пенсії, бо перестали виплачувати зарплатню. Натомість давали купони-талони, горілку і всякі дурнички, які тобі зовсім непотрібні. Тож живих грошей не було і звільнилася. Пішла до знайомої на Калинівський ринок, працювала продавцем. Жінка добре платила і я не жалію. Так до пенсії років п’ять пропрацювала. А згодом оформила пенсію.
- Які були відчуття, коли отримали на руки невелику пенсію, а видатки нікуди не поділися?
- Адже ми, українці, звикли до всього пристосовуватися. Я по життю завжди розраховую тільки на свої сили. У мене одна донька, я нічого не від кого не беру. Так розраховую, щоб мені вистачило. Була готова до цього морально, трохи мала певний запас грошей. Та й з-за кордону свого часу попривозила посуд, килими, білизну. Тож мала у хаті все необхідне і досі мені того вистачає. Не можу сказати, що бідую. Звісно, не живу в розкоші, але мені нема чого особливо скаржитися, бо у людей буває значно гірше.
- Чи могли уявити під час своєї медичної практики, що сьогодні матимемо таке лихо, як COVID-19?
- Складно це все пережити, особливо людям у моєму віці, мені 75 років. Дуже важко сидіти вдома, відчувати оцей постійний страх. Нещодавно через цю страшну хворобу втратила дуже близьку мені людину. Вона і кума, і подруга. Досі не можу прийти до тями, похоронили її 31 грудня. І, звичайно, нелегко це все переносити. Що найбільше тепер радує? Що є оці трансляції божественної літургії з Києва. Фактично, сидячи вдома, ти побував у церкві. А найбільше болить за те, що війна досі триває, що мерзнуть наші хлопці, гинуть наші діти.
«Порятунок від депресії - це праця»
- Як нині пенсіонеру не потонути у безвиході, коли є чимало негативних зовнішніх факторів, на які не можна впливати?
- Я не розумію таке слово, як «депресія». Я знаю, що це хвороба, розумію, що таке є. На мою думку, порятунок від депресії - це праця. Розумієте? Їду до доньки, то з внуком допомогла, тепер – з правнуком. Ось завтра йду на весь день. Тобто нема депресії. Праця. Там пішла в городі трохи щось поробила, потім у хаті пропилососила і все, повернулася додому як людина. Бо ти рухаєшся. А, звичайно, якщо сидіти і лиш дивитися по телевізору про всі негативи та корупцію, то це ні до чого доброго не призведе. Необхідно пам’ятати, що радість – це діти. Це і тримає у житті. А перегляд новин має бути дозованим, ви маєте керувати телевізором, а не він вами. Звісно, дуже важко тепер під час цієї пошесті та хвороб, бо ти ізольований від спілкування. Оці постійні захисні маски і ти боїшся зайвий раз вийти, а треба рухатися, особливо у поважному віці.
- Яким є Ваш рецепт активності, як долати щоденні страхи?
- Не дуже все приймати близько до серця. Прожив день і дякувати Богові. Здоровий і слава Богові. Ну, берегтися, звичайно, треба. І водночас – вести активне життя. Слід пам’ятати, що все має бути в міру.
- Які поради на майбутнє дали б нащадкам, щоб їхнє подальше життя було легшим?
- Працювати треба у будь-якому разі і берегти свою землю. Необхідно триматися за своє, підтримувати своє, дбати за рідну мову.
«Є такі продукти, що ти можеш піти в магазин і їх лише понюхати»
- Якби мали повноваження президента, що першочергово зробили б для міста, країни?
- Над цим не замислювалася. Але треба було б трохи цю корупцію присікти. Тому що всі лише рвуться до влади. Карала би за вирубку лісів, бо в мене вікна квартири виходять на залізницю, то везуть і везуть ті ешелони. Тепер зима, то я не дуже таке бачу, але літом возили, восени возили. Уже сусідка сказала, що навіть гравій везуть. Багато нам владники обіцяли, та нічого не зробили. Одні люди бідують, а інші - як крали, так і крадуть. Не знаю, що би я зробила. І в’язниця не вихід, бо вони викуповуються. Все пов’язано.
Пенсіонерам, звісно, треба збільшити пенсії. І необхідно якось вже пригальмувати той ріст цін. Бо є такі продукти, що ти можеш піти в магазин і їх лише понюхати, а купити вже не можеш. Знаєте, коли ще в Угорщині жили (1982-1987 роки), то поїхали в місто у службових справах і у вільний час вийшли походити. Бачимо, біля базиліки зупиняється двоповерховий автобус, виходять дідусі та бабусі, «старенькі кульбабки» з камерами в руках, у чистеньких біленьких шортиках та штанцях. Взялися собі за ручки і пішли на екскурсію. А як живуть наші люди? Хто зі старих може отаке собі дозволити? А тоді Європа так жила, я це бачила на власні очі. А як ми живемо? Живемо, аби не вмерти. В основному – злиденно.
- Про що мрієте?
- Щоб всі люди були здоровими, щоб закінчилася ця війна, цей коронавірус. Щоб оці побори припинили. Яка корупція в медицині тепер! Без грошей взагалі нікуди не ткнешся. Беруть і ніхто не встидається, навіть дякую не кажуть. Було багато років тому, що з цією ж лікаркою працювала. І я захворіла, кашляла, пішла на обстеження і вже коли все закінчилося, сказала: «Дякую вам». А вона мені: «Дякую на хліб не намастиш». Розумієте, це з цією, з якою сиділа за одним столом у ролі медсестри. То знаєте, я вже викрикнула: «Намастиш-намастиш, я все життя намазувала і ви намажете!».
- Яке маєте хобі?
- Читаю. Улюблений мій поет - Симоненко. Вмію вишивати. Кросворди розв’язую, бо мозок повинен працювати, не можна, щоби він застоювався.
Ольга ШУПЕНЯ
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар