
Життя складалося по-різному, були, як і у всіх, злети та падіння.
– І в мене довгі роки були поганими, – пригадує пані Тетяна. – Я не хочу сказати, що депресії, але розпач був, тому що не оминула доля міграції. Чоловік поїхав на пів року, а залишився там на все життя. Уже 20 років, як рвонув. Він не хоче сюди, я не хочу туди. Потім дочка поїхала. А ми з сином тут залишилися. Це дуже важко було пережити, дуже непросто.
– Що Вас врятувало від безвиході і не дозволило потонути у негативі?
– Врятувала робота, я знімала сюжети у нас в технікумі, де була чудова телестудія та необхідна апаратура. І є такий оператор Василь Григоряк, він зараз у Києві. Тож він якраз прийшов на роботу, і ми чудові фільми знімали. Про людей, про педраду, про літо, про свято Валентина чи Новий рік, чи про колектив. У мене все збереглося на плівкових касетах. Робила я «Міс технікуму», у нас були просто розкішні дівчата. Зазвичай це були фільми для нашого користування, але ми зняли і фільми, які транслювали по телебаченні – один про Івана Миколайчука «Лист до брата», а другий – «Дорога до себе» про народну артистку Раю Недашківську, яка є моєю найближчою подругою, років 40 ми з нею дружимо. А потім – «Зустріч на перехресті долі» про Калину Ватаманюк, журналістку з Івано-Франківщини. Це в неї була зустріч із Раєю у Криворівні біля тієї церкви, де знімали фільм «Тіні забутих предків»…
«І ось тепер на власному досвіді знаю, що тіло можна натренувати навіть у 69 років»
Тетяна Вардеванян
– У сьогоднішніх реаліях виходити на пенсію, мабуть, дуже страшно?..
– Ні, не страшно (усміхається, – авт.) і не було такого ніколи. Я вийшла день у день. 5 вересня мені виповнилося 55 і я цього дня пішла на пенсію, навіть не допрацювала навчальний рік, хоча мені пропонували, але я не схотіла. Десь 35 років стажу маю. Останні зо 30 років викладала українську мову і літературу, ділову мову, культуру мови, машинопис, діловодство… Це працювала в кооперативному технікумі, який потім став економіко-правовим коледжем, що на вул. Кармелюка.
«Треба умиватися і всередині себе, бо депресія – це намул»
– Підкажіть, будь ласка, звідки брати радість до життя, щоб у зародку прогнати депресивний настрій?
– Можу відповісти словами тієї ж Раї Недашківської, коли я натякнула їй про депресію, вона одразу на мене нагримала, сказавши: «Ти собі дозволяєш таку розкіш, як депресію? Ти що, дружина генерала чи адмірала? Для простих людей депресія неможлива. Є чим зайнятись! Депресія – це коли людина лінива». Тепер знаю, що треба не допускати себе до такого стану. Ось є культура вживання їди, і якщо її не дотримуватися, то результат очевидний, ви подивіться, скільки зараз огрядних жінок і чоловіків ходять вулицями. Так само і депресія. Ти не слідкуєш, ти лінивий. Ви ж умиваєтеся щодня? Так само треба умиватися і всередині себе, бо депресія – це намул.
– І що допомагає умиватися зсередини?
– Робота, просто робота. Ось зараз сиджу і згадую своє життя – це також робота (усміхається, – авт.). Не лінуватися. Не лінуватися рано встати, привітатися до світу. Тепер внуки у мене на першому місці, вони в мене дуже розвинені, можуть ставити запитання і самі дотепно відповідати на них, що аж дух захоплює. Насправді у світі багато цікавого. І коли ти йдеш на пенсію, ти маєш можливість зробити все те, що не встигала, коли робота-діти-педрада-партійні збори і методичні якісь там засідання… Ми ж без кінця конспектували класиків марксизму-ленінізму. Навіть здавали директорові конспекти.
– Як зараз оцінюєте той час?
– Нормально оцінюю, мені було там добре, бо я була молода. Але щаслива, що то минуло і сподіваюся, що діти не будуть жити при тому режимі. Бо то був страшний час, якщо розібратися. Звісно, кого це не стосувалося особисто, той може казати: «Ой, як добре було». А насправді було страшно жити тоді. Однак ми пристосовувалися, знали, що можна вдома сказати, а що – у школі. Та це була суцільна брехня на вищому рівні. Причому ідеологічно брехали. Замість того, щоб я розповідала про свого дідуся, я мала розповідати про дєдушку Лєніна, його біографію. Там бабусь чи прабабусь викреслювали з пам’яті. Про рід, історію села, України – це все не можна, не можна, не можна… І до цього часу бояться. А чому бояться?..
– А що тепер би розповіли онукам про діда та історію села?
– Так, зараз багато цікавого їм розказую. Ось я з Подвірного. Виявляється, це село турок Салій заснував, воно називалося Кишло-Салієве, потім вже стало Подвірне, за радянських часів. І з Мамалиги (найближча залізнична станція) від митниці повертає шлях, який називається Галицький. Тож повертає у Подвірне, а прямо можна аж до Галичини доїхати. У центрі села – Панські криниці… Мій тато, був шофером, а мама – бухгалтером. Ми проживали у селі. Навіть моїх двійко дітей виросли у Подвірному. Донечка Гаянка була ланковою, вони влітку троянди щеплювали, сапали кукурудзу, вирощували щось, а відтак олію приносила, годувальниця наша. І вона дуже любила роботу в полі, тим паче, що бабуся їй завжди готувала вузлик з вареничками чи ще з чимось. А син Вардан, він на рік старший за доньку, тваринами любить займатися. Він ще до школи не ходив, а вже квочок ставив, вишукував які і де є породи курей.
– Яким є ідеальний Ваш розпорядок дня?
– Я щодня ходжу в басейн. Мені діти придбали абонемент, тож охоче плаваю і сама собі заздрю. Я ніяк не можу зрозуміти і відчути, що це я. Заходиш туди, а там – європейський рівень, все чисто, свіжо, молоді тренери, а вода – як парне молоко. І ти заходиш туди і кудись дівається весь поганий настрій. Займаюся годину-дві, скільки хочу. Задоволена я і раджу всім у такий спосіб підтримувати свою форму. Власне, туди дуже багато літніх людей ходить.
– Як регулярне плавання вплинуло на Ваше самопочуття?
– Та все змінилося! Дозволяю собі не тільки басейн, а кожного дня – ніколи в житті не робила, а з 69 років, це вже три роки, щодня гімнастику роблю. На скакалці почала стрибати. А раніше навіть не могла підстрибнути. Боліли суглоби, не могла встати з лавки, хотіла, щоб кругом були ручки, щоб можна було за щось зачепитися, уже з палицею ходила. І ось тепер на власному досвіді знаю, що тіло можна натренувати навіть у 69 років. І це мають бути не таблетки, не системи, не уколи. Важливо, не лінуватися і щоб було бажання займатися. Ось зараз мені 71 рік і за 2-2,5 року 30 кілограмів скинула і вже не набираю. Стало ясно в голові. Я можу зігнутися, присісти, встати, не стогну, мені необов’язково сідати в тролейбусі. І не натішуся цим станом, я сама дуже здивована, що так можна. Десь вірю, десь – не вірю. А приятельки, які не хочуть займатися, запитують мене: «Ти хочеш 100 років прожити?». Я ж відповідаю: «Хочу жити стільки, скільки мені відведено, але хочу померти нормальною, здоровою, а не купою гною». Бо ж зараз уся справа у тому – як ти підеш. Я смерті не боюся, як казав Тичина: «Я смерті не боюся, боюся похорону…». Ну, я втрачала дуже багато… Але взагалі смерть це природний процес. І треба шанувати як життя, так і смерть. У нас у селі дуже гарні похорони. Ми маму так гарно ховали, біля кожної криниченьки ставали і залишали металеву гривню, щоб вона могла попити там з кожної криниці. Багато було таких там різних звичаїв. Я дітям сказала: «Мене тільки там поховайте, щоб у Годилів, цей концтабір не везли, де один коло одного, що потім і не знайдеш».
– Чому не прижилися у Португалії?
– Я люблю Україну. Можливо, це звучить банально, але це справді так. Є такий вислів «Україна понад усе», і вір не вір, вона мене болить з самих пелюшок. Хоча мама в мене росіянка, з Єкатеринбурга, але мене виховувала бабуся, причому не моя рідна, а дружина мого діда. Бо мама день і ніч звіти писала, я не пам’ятаю її у своєму дитинстві. Тож бабуся мене за ручку кругом водила і на похорони, і на хрестини, і на весілля, і в церкву… І вона мене більше любила, ніж власних онуків. Мабуть, це вона заклала любов до України. Тому що я єдина з села пішла на українську філологію, всі на російську, французьку…
– Чому навіть у зрілому віці потрібно скидати зайву вагу, займатися плаванням та гімнастикою і не впускати у своє життя негатив?
– Чому необхідно скидати зайву вагу? Бо жиром запливає все – і серце, і мозок, і душа, і бажання. Як ти не можеш іти, так не можеш мріяти і радіти – ти весь час стогнеш від ваги, яка тисне на суглоби, і вже повноцінно не рухаєшся. Ось три роки тому важила 110 кілограмів, а зараз – 80. Усе зайве просто зійшло, коли почала в басейн ходити і гімнастикою займатися щодня. Це мій зять дав комплекс перших вправ і я ще там їх розпочала виконувати, коли гостювала в Португалії. І знаєте, я перестала плакати, бо плакала щодня. А коли плачеш, значить, жалієш себе, а найгірше почуття – це жалість. Жалість спалює людину, знищує. Не треба жаліти себе. Ось є такі люди, що весь час скаржаться, скиглять, а я зараз побудувала стіну: так, я співчуваю людям, але не хочу слухати чужі біди, тому що, як водиться, вони чіпляються і до тебе, це затягує. Після того як зайнялася плаванням і гімнастикою, на одній нозі можу стояти, рахуючи до 100, тоді як раніше на могла один-два-три. І це все можливо, хоч я сама до кінця не вірю, що змогла. Тепер син мене називає спецназом, а онук – торпедою.
Ольга ШУПЕНЯ
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар
Его оплакивали 5 детей, 12 внуков, 14 правнуков и тысячи последователей.
За время своей подвижнической деятельности Брэгг помог десяткам тысяч людей. Неизлечимые больные, которые уже смирились со своими недугами и скорым уходом из жизни, буквально преображались на глазах. В 60-70 лет, прибегнув к голоданию, начав питаться иначе, они снова находили силы заниматься спортом, молодели физически и духовно, раскрывали в себе новые таланты, становились позитивно мыслящими...