Симпатична і тендітна чернівецька панночка Наталія Бузинська-Коцкович завжди вміла вирізнятися із сірої маси. Її зовнішній вигляд невиправного підлітка аж надто контрастував із внутрішнім наповненням. Розумна, весела, комунікабельна, творча, талановита… Цей список можна продовжувати без кінця. Від непосидючої Бузі (так її називали друзі та знайомі) було очікувано отримати звістку про те, що вона змінює Чернівці на Івано-Франківськ, але той факт, що два місяці тому блакитноока дівчинка із русою косою подалася в АТО, для усіх став шоком.
– Не могла змиритися із втратами друзів у зоні АТО, – пояснює Наталія, яка до того ж є пластуном. – Вітя Гурняк був неймовірно ініціативною, відповідальною і талановитою людиною. Все, за що брався, робив якнайкраще, а справу доводив до кінця. Він був «першуном» серед усіх пластунів. Про таких людей говорять гордо: ласкавий тато, добрий сім’янин і просто щирий друг. Коли його не стало – в голові багатьох відбулися зміни. Ми, пластуни, не могли довго повірити, прийти до тями і зрозуміти, що Вітька немає. Тоді я твердо вирішила – пластуни – чи не перші, хто має іти боронити свою країну. За кілька тижнів до смерті Віті, над горою Карачун терористи підбили гелікоптер, де був мій однокласник, чернівчанин, випускник школи №27 Сашко Петрищук. Вже потім дізналася, що він працював у СБУ. Такі події часто щось ламають всередині людей. Так само зламало і в мені. Тому я вирушила на фронт.
– Наталю, чи маєш спеціальну бойову підготовку, можеш себе захистити?
– Спеціально не готувалася до війни. Я – пластунка, а в нас є різні вишколи. Складні і важкі – типу виживання в екстремальних умовах, життя серед природи і тривалі мандрівки в гори. Все це вишколює і загартовує. На війні, на сході країни, є багато пластунів. І я чула, що вони там добре справляються, ними задоволені їхні командири. А захистити себе могла і до війни. Я взагалі завжди була незалежною. Лише тут, на східному фронті, ворог змінився – він набагато страшніший і жорстокіший.
– Я боєць інформаційно-аналітичного відділу полку «Азов». Покинула роботу кореспондента на «5 каналі» та журналіста на Івано-Франківському місцевому ТБ «3 студія» і подалася в самісіньке пекло. Що входить в мої обов’язки? Висвітлювати проблеми та роботу наших вояків. Сказати, чим займаюся наразі – складно. Після обстрілу Маріуполя – міста, яке охороняють «азовці», робота трішки змінилася. Її стало в рази більше – на передовій, на позиціях, з мирними мешканцями, аби попередити паніку, яку сіють спеціально наймані люди-провокатори. Розпорядок дня в мене ненормований. Це ж війна… Можу на тиждень поїхати на позиції знімати, як відбивають наші вояки атаки терористів. А можу працювати у військовій частині, писати зведення. Спланувати якось день взагалі не вдається. В принципі, жити за розпланованим графіком я і не звикла.
– Як змінилося твоє життя після нового досвіду?
– Новий досвід аж ніяк не змінив моє життя. Хіба стала трохи сміливішою, навчилася жити в компанії кількох сотень чоловіків. Тут, на війні, не можна показувати свої слабкі сторони. Я справно виконую поставлені переді мною завдання. Оскільки є енерджайзером по життю, то за необхідності викладаюся по повній: якщо треба, то треба. Ось останні два тижні сплю по 2-4 години на добу. Я не знаю, як це в мене виходить, напевно, стресові ситуації допомагають організму.
– Чи можна на війні залишатися людиною?
– Якщо відверто, на війні ти лише починаєш ставати справжньою людиною. У кожного вояка змінюються цінності. Родина, сім’я, діти, батьки – це все стає на декілька рівнів вищим над матеріальним. Тут ти чимчикуєш поруч зі смертю і не знаєш, коли вона тебе захоче затягнути на свій бік. Тому про якісь квартири, ремонти і побут тут мови не йде. Починають говорити про звичайні людські цінності. Багато хто після ротації повертається на фронт і обіцяє під час наступної ротації оженитися, народити дітей. Хлопці на війні змінюються в кращий бік.
– Твоє бачення вирішення проблеми в країні: як діяти владі, солдатам, людям?
– Глобально про це все навіть не хочу говорити. Якщо коротко – людям бути сміливішими, не забувати, що вони українці і наша мета – зберегти незалежною та суверенною Україну, воякам потрібні витримка та зброя, бажано артилерія. А владі необхідно забути про свої кишені і нарешті стати на захист своєї країни, застосовуючи всі свої можливості, закони та дипломатичність. Ми повинні боротися далі, всі разом, а не окремо. Тоді вірю, що переможемо.
– Хто зараз більше допомагає фронту: влада, чи прості люди?
– Люди багато чого роблять для української армії. Наші волонтери дивують весь світ. Повністю вдягнути армію, прогодувати і забезпечити вояків – не так просто. Втім, влада також багато чого робить. Недопрацьовує, але робить.
– В яких умовах перебуваєш на Сході?
– Креми, шампунь, кондиціонер і олійка для волосся – у рюкзаку. Парфумами і дезодорантами просили не користуватися, при виїзді на бойові завдання запахом можна себе виказати. А косичку плету на замовлення – це дуже по-українськи, кажуть побратими. Для цього встаю на годину раніше, ніж вони, і все встигаю.
Живу, як і хлопці, – на базі, в бліндажах на блокпостах, іноді в окопах. Ми весь час рухаємося, виконуємо різні завдання. Є що їсти і переважно є де помитися. Тільки холод неймовірно дошкуляє. На сам Новий рік ми чергували на крайньому блокпості – його недарма називають «холодильником». Ватра не зігрівала. Коли намагалися рятуватися чаєм, то було тепло лише тоді, поки горня в руках тримала. П’яти чомусь увесь час мерзли. А я холод з дитинства не переношу. У берцях аж підошви тоді пропалила, так біля багаття тулилася. Зате вранці була «кава в ліжко» – в бліндажі, де всередині за ніч усе інеєм вкрилося. Хлопці урочисто принесли – здається, в моєму житті не було більшої втіхи і смачнішої кави.
– Що зараз для тебе є найважчим?
– Писати про втрати. Я також і некрологи готую. Найскладніше описувати, що сталося. А ще треба подзвонити до рідних, щоби довідатися про загиблого. У мене спазми в горлі, коли розпитую сім’ю про дітей, чим любив займатися… Якими словами, скажіть, заспокоїти матір, що втратила єдиного сина? Недавно спілкувалася з сестрою загиблого. Ми проводжали бійця в останню путь, у мене було завдання обговорити деталі похорону. Це дуже тяжко.
– У які миті почуваєшся щасливою?
– Коли бачу, як в повному складі хлопці повертаються з бойового завдання. Коли вони голосно зі сміхом заходять в столову. Коли побратими показують мені фото своїх дівчат, дружин, дітей. Тоді ми всі знаємо, за що боремося.
– Буває у тебе вільний час?
– Насправді вільного часу дуже мало. Але якщо він з’являється, то одразу беру книжку читати або роблю манікюр. На війні також хочеться почуватися жінкою. Але таке щастя буває не більше 2-3 разів на місяць.
– Чи маєш справжніх товаришів на службі?
– У нас в інформаційно-аналітичному підрозділі 9 хлопців і я. Коли частина поїхала на ротацію раніше, мені раптом стало гірко і порожньо. Зрозуміла, що звикла до гамору, до жартівливих суперечок, до роботи командою. За цей маленький період ми ніколи не з’ясовували стосунків, не сварилися через побут, гроші чи ще якісь дрібниці. Хіба що через матеріал, фото, хто поїде на бойовий репортаж, чи хто кого прикриватиме. Це інша дружба – з відчуттям зрідненості. На війні, коли щоденна небезпека і ти переживаєш зміну цінностей, люди стають рідними. Ріднішими за друзів, з якими в мирний час прожив десяток років і теж не кілограм солі з’їв.
– Що допомагає тобі не з’їхати з глузду від побаченого жахіття?
– Та нічого не допомагає. Це є війна. Я коли їхала на фронт – добре розуміла, що тут не квіточки вирощувати буду. Працюючи журналістом, також бачила жахіття, але тут більше болю і втрат. Я знаю, що всі хлопці, які поклали голову за Україну – це не просто жертви російської армії, а Герої. А Герої як відомо – не вмирають.
– Буває, що дозволяєш собі поплакати?
– Не плачу. Принаймні намагаюся. Коли прощаємося із загиблими, ми проходимо повз домовини, в ці моменти сльози йдуть. Та хлопці не дозволяють мені заплакати по-справжньому, так, як плаче жінка.
– Як гадаєш, чи може будь-яка жінка допомагати хлопцям на передовій під час теперішнього протистояння?
– Живучи в чоловічій компанії, я краще почала розуміти, що мені на початках говорили мої побратими – «Жінці не місце на війні». Я радше виняток – з самого дитинства була самостійною. Знаю, що багато дівчат не витримали би того, що пережила я. І це не тому що вся така модна і смілива. Зовсім ні, просто коли їхала на війну, не думала, що там на мене чекають 20-градусні морози, ночівлі в бліндажах та кілька діб без нормальної їжі. А коли вже приїхала сюди, повертатися як боягуз не хотіла. Точно знаю і готова переконувати дівчат не їхати – на війні їм не місце. Вони повинні народжувати дітей, продовжувати рід і чекати з війни своїх Героїв.
– Що робитимеш, коли настане мир, про що мрієш?
– Я повернуся і влаштую кастинг. Виберу такого чоловіка, щоби бути жінкою за надійною чоловічою спиною, за скелею. Народжу йому дітей: першого – хлопчика. А коли вони виростуть, сяду з ними, і з внуками своїми, за стіл. І розкажу у вільній Україні, що ми не профукали Донбас. Розкажу про Майдан і все, що знатиму, про українсько-російську війну 2014-2015. Так, ця війна мене змінила – тепер я впевнена, що є важливіші речі, ніж кар’єра, особисте кубельце тощо. Є світ, заради якого ми живемо і мусимо воювати, – це той світ, у якому виростуть наші діти. Тому я вчитимуся бути відповідальною мамою у великій родині – коли закінчиться війна, коли ми переможемо.
Ольга ШУПЕНЯ
Наталія мріє у вільній Україні розповідати онукам, як наші воїни не профукали Донбас
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар