Ця жінка – суцільний океан позитиву та невичерпне джерело енергії. Спілкування з нею захоплює з перших хвилин і відволіктися чи бодай задуматись про щось на мить просто неможливо. Пенсіонерка Зінаїда Булгак, у минулому – старша операційна сестра, родом із села Черленівка на Новоселиччині, попри немолоді роки, своєю життєвою силою може дати фори будь-кому. І справедливо, адже вона буквально кохається у своєму господарстві, яке, до речі, чимале, у природі, рідному домі та сім`ї.
Свого часу об`їздила півсвіту
Правду кажуть – якщо чоловік – полковник, дружина – генерал. Життя у Зінаїди склалося досить цікаво. Народилася вона у Черленівці, однак практично все життя прожила за його межами. А все тому, що вийшла заміж за військового.
- Свого часу ми об`їздили весь Союз. З Олександром – чоловіком (авт.) – познайомилися взагалі під час гри у бадмінтон, там він мене і запримітив. - розповідає пані Зінаїда. – Сам родом з Придністров`я. Ось уже 42 роки щасливі разом. Маємо двоє дітей – синові 41, доньці 32. І нам добре.
Одружилися вони ще 1973 року. Тоді Олександр був лейтенантом, а Зінаїда працювала в обласній лікарні. І пісня одруження виїхали на Далекий Схід, у Свободний. Адже чоловік там служив.
- Я почала відразу працювати у медпункті військової частини. Там ми прожили 10 років. Вперше здала, коли була аварія. Оскільки я операційна сестра, почувалася нормально, ніколи не курила, була готовою допомогти. І здала півлітра крові. Відтоді ми з чоловіком уже багато років є донорами. Наша кров тече у багатьох військових. І я рада, що моя кров допомогла багатьом. Може, навіть і життя врятувала. Коли наставав час здачі, організм відчував потребу в цьому.
Потім чоловіка перевели у Приморський край, місто Спаськ Дальній. Звісно ж, пані Зінаїда, як вірна дружина військового, поїхала за ним. Звідти – до Пітера, потім у Німеччину з групою військ, в Італію… Одне слово – всюди, де був чоловік, Зінаїда їздила за ним. І, зрозуміло, не полишала свою лікарську справу.
Біда ходить не одна
Після академії у Пітері чоловіка відрядили в Німеччину, місто Стендаль. Це були десь 1985-1990-ті роки. Ось там стався випадок, який надовго врізався у пам`ять жінці.
- Він дуже болючий. Тоді я зрозуміла, що нещастя ходять парами. Я вже працювала старшою операційною сестрою. Нашому синові тоді було 12 років. І ми перед школою пішли у місто прогулятись. Чекали на переході і раптом сталась аварія. Через аварію – а син дуже вразливий – у нього відкрилась шлункова кровотеча. І ніхто з лікарів не казав, що він зможе вижити – шансів практично не було. І в цей час, коли син боровся зі смертю в реанімації, привезли в лікарню дівчинку років п`яти. Як виявилось, сім`я дівчинки, теж з Радянського Союзу, жила на полігоні. І хтось помилкова вистрілив у під`їзд будинку, звідки виходила дівчинка. І хай би де я була, цей момент завжди перед очима. І навіть по радіо передавали, аби люди кров здавали. То приходило багато донорів. Дівчинка була у жахливому стані. І я не можу відійти від свого сина, адже він був при смерті, і дівчинку привезли. І ми таки не змогли зберегти життя дівчинці
За військове життя операційної сестри з величезним досвідом багато випадків було. Одного разу на Далекому Сході хлопці з військової частини пішли у самоволку. А недалеко був будинок. Ось вони там напилися, і будинок загорівся. І всі семеро хлопців згоріли. В яких позах були – сидячи, з піднятою рукою – так і згоріли. Як у Помпеї.
У Німеччині просили зварити мамалигу
Недалеко від частини, де жила сім`я Булгаків, була інша частина, солдати якої - Єгоров і Кантарія - підняли прапор СРСР над рейхстагом після закінчення війни. І до них приїжджав Кантарія, бувши вже старим чоловіком. І ось він попросив зварити мамалигу, адже у Грузії не варять її.
- Оскільки у нас її часто варять, ми йому приготували цю страву, накрили багатий стіл, – розповідає пані Зінаїда. Пригадую ще, якось виступав гурт з Кишинева. І ось один хлопець співав пісню про дім. І коли перебуваєш на чужині, за рідною домівкою туга дуже гостро відчувається. І ми плакали, адже він кликав нас додому, а ми не могли все покинути і поїхати. Ніби і гордість на душі, але й сум, адже не можемо повернутися назад.
Чоловік та братом воювали по обидва боки фронту
У 1990-х роках сім`я виїхала з Німеччини і потрапила – досить несподівано – у Дрогобич, на Львівщину.
-З розпадом Союзу Міноборони Молдови, а мій чоловік родом звідти, шукало своїх кадрів. І ось його знайшли, зателефонували і запропонували служити у Молдові. Чоловік погодився. Навіть брав участь у війні 1992 року, коли Молдова воювала з Придністров`ям. Цікаво те, що він був по один бік барикад, а рідний брат – по інший. Звісно, це боляче. Щось подібне зараз в Україні. І я дивуюсь, чому Україна не бере приклад з Молдови, адже ситуація та ж. Щоправда, та війна не забрала стільки жертв, скільки в Україні, - зазначає пані Зінаїда.
Так і осіли в Молдові. Нині мають громадянство цієї країни, хоча живуть у Черешеньці. До невеличкого будиночка переїхали лише п`ять років тому, він батьківський. Зуміли зберегти всю автентичність місця – і старий фасад, і мамину черешню, і виноград, лоза якого і досі росте.
Упродовж восьми років Зінаїда Булгак була донором
- Я просто не хотіла руйнувати те, що тут було колись, - каже З. Булгак. – Нам все життя цього не вистачало. Ми маємо квартиру в Кишиневі. Велику, трикімнатну. Але вона зачинена. Ніхто там не живе. Приїжджаємо лише заплатити компослуги. А подобається нам тут, хоча ми і не громадяни України. Але нам ніхто не заважає жити. І ми щасливі.
І справді, видно, що у садибу пані Зінаїда з чоловіком вкладають всю душу. Мають і альтанку, де літніми вечорами збирають на посиденьки з сусідами, і гамак надворі, навіть будинок для гостей з кількома кімнатами, котрі радше схожі на справжній музей, адже у вільний час Зінаїда зайнялась вишивкою. І практично всі стіни у хаті прикрашені численними вишитими картинами, тканими килимами та різноманітними художніми речами. Навіть фіранки господиня самотужки шиє та вишиває. Аби лише комфортно було вдома.
Прожили в Італії 10 років
Під кінець 1990-х років доля закинула жінку в Італію. Туди вона подалась по роботі, у відрядження, адже її сестра займалась на той час усиновленням дітей.. І ось через певний час суддям потрібно було надати довідку про дітей, котрих усиновили італійці.
- Побула там два місяці, і потрапила до однієї сім`ї, котра всиновила дитину. А там мене попросили побути з жінкою, що жила по сусідству, - розповідає Зінаїда. – Вона старенька, а діти завжди бути з нею не можуть. Я погодилась. Минув місяць, у мене віза закінчувалась. Але мене відпускати не хотіли, мовляв, до мене звикли уже. І запропонували зробити документи. Це був 1999 рік. Тоді ще нікому не робили їх. У бабцібуло 4 дітей, і всі вони до мене дуже гарно ставились.Якось бабуся дивилась на мене і сказала: із чотирьох ти, донечко, найкраща! І більше мені нічого не треба було. Я не змогла за своєю матір`ю так доглядати, адже постійно була у роз`їздах. Бог мені дав цю бабусю. І вона, і діти були мені вдячні. З нею пробула 10 років. В Італію з часом приїхала донька і чоловік. Виїхали ми звідти лише 2010 року. А з тими людьми спілкуємося і досі.
Нас упізнають навіть через десятки років
Коли сім`я приїхала в село, відразу ж почали шукати знайомих в Інтернеті. З. Булгак каже, чоловікові дуже часто пишуть колишні солдати. Вони вдячні йому, адже той завжди стояв горою за солдатів. Завжди переживав, щоб всі добре їли, були одягнені. І вони всі пам`ятають його.
- Одного разу, коли чоловік їхав у Білорусію, заблукав, зупинився на заправці. А бензину не було, - розповідає пані Зінаїда. – І хлопець, котрий стояв на автозаправці, якось дивно усміхався. Як виявилось, то колишній солдат чоловіка. І він упізнав його – через роки, в іншій країні.
Жінка розповідає, що одного разу взагалі курйоз був. В Італії відправляли передачі додому. І жінка підійшла до одного буса. Їй здалося обличчя водія досить знайомим. Слово за слово, і в результаті виявилося, що цей хлопець,
- Він сказав «Тітонько Зіно!» і заплакав! Таки солідний чоловік і плакав, - пригадує Зінаїда. – Адже завжди коли він приїжджав, я його годувала. І чоловік наказував завжди брати з собою їжу, аби завжди було про запас. Потім я йому зробила сюрприз – покликала чоловіка. І це так мило було, адже сприймав він його як рідного батька.
Знайомих та друзів сім`я має по всьому світу. То не дивно, адже вони хоч і пенсіонери, але життя ведуть досить активне та сучасне. А сама господиня немов відкрита книга, в якій нічого не приховано, та свічка – аби не лише гріти теплом, навіть найслабшим, але й світити у темряві. Що, власне, їй поки що і вдається.
Яна МАРІЯНЧУК
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар