Французькі дива очима радянського буковинця

Високий рівень культури, потужне виробництво, передові технології, а ще чистоту та дороги рівненькі й міцні, без ям і латок, як і їхнє життя, побачили ми в європейських країнах. Одночасно – фанатична ненависть до нас: за окупацію і нав’язування комуністичних порядків.

Того часу багатьом хотілось потрапити в якусь капіталістичну країну, щоб особисто побачити, оцінити, порівняти і зробити належні та правильні висновки. Влітку 1988 року зателефонував друг Ігор Павлюк і  каже, в Києві формують першу туристичну групу до Франції. Мені аж дихання перехопило. Ця країна була мрією всього мого життя. Адже в школі, технікумі, університеті вивчав французьку мову та культуру цієї країни, можу вільно спілкуватися.

Поїздка вартувала немало – майже півтори тисячі карбованців. При місячній зарплаті близько трьох сотень – це було вельми накладно. Та й обмінювали лише 60 карбованців, на їхні приблизно 900 франків.

Потяг Чернівці - Київ

У серпні 1988 року нас четверо буковинців прибули до Києва. Там в «Інтуристі» познайомились з усіма членами туристичної групи, що мала вилітати з «Борисполя» до Парижа.

Під час вечері за столом познайомились з тернополянами, сусідами – Міла, Жанна, Богдан і Павло. Останній веселий і трохи старший, (як і я в групі), стоматолог з Чорткова і музикант. Ми з ним зразу зійшлися в багатьох речах та поглядах на життя.

У розмові Павло зізнався, що у нього в Парижі є тітка (материна сестра) і він має їй привезти старовинну ікону. Але як це зробити, він не знає. А якщо вдасться, то тітка купить для його музансамблю цілий набір музикальної техніки.

Допоки ми з Павлом чухали потилиці, думаючи, як провезти ікону, мене викликала керівниця. В ході розмови вона попросила, зважаючи на мій вік і статус, бути її помічником. Натомість обіцяла підтримку. І тут я зрозумів - ось хто провезе ікону. Павло погодився, адже інших варіантів не було. Коли я зайшов і попросив провезти наш шедевр, керівничка мовчки сховала його до валізи.

Париж зустрів нас сонячним промінням

Приземлились в аеропорту імені знаменитого генерала і президента  Шарля де Голя і відразу були зачаровані його величними залами та переходами, суцільно вкритого склом. «Бориспіль» не можна з ним порівнювати.

Нас вже чекали керівник турбюро і тендітна гід-перекладачка Єва Поллак. Вони оголосили, що одразу заплановано прийом у мера Парижа Жака Ширака і зустріч з генсеком компартії Франції Жоржем Марше. Відзначу, що на такий рівень зустрічей ми не сподівалися.

Дорогою з аеропорту все було цікаве: з північного сходу комфортабельний автобус нас повіз на захід. І ось перша знаменитість – Ле Бурже – аеропорт, авіасалон і музей. Тут щороку проходять виставки. Далі величний палац Конгресу. На знаменитих Єлисейських полях бачимо великий і малий президентські палаци, минаємо величну Тріумфальну Арку і ось ми на вулиці Ріволі. Проїжджаємо древній Лувр і впираємось в першу точку призначення - «Отель де ла Вілль» (така офіційна назва приміщення мерії).

Коли до нас вийшли два гіганти, зростом десь під два метри, та емоційно з нами привіталися. Жвавий Жак Ширак, мер французької столиці (а до того вже двічі прем’єр-міністр Франції) запросив нас до знаменитого кабаре «Мулен Руж», де мала відбутися вечеря. А головний французький комуніст, якому тоді було десь під 70-ть, запросив на обід.

Так українці ще не обідали

Перший обід у Парижі перетворився на справжнє свято шлунків зголоднілих українських туристів. Невеличкий та затишний ресторанчик в одному з районів Парижа, вочевидь, належав самому Марше, бо ми побачили, як бігала навколо нього обслуга і декілька разів підходив шеф-кухар. Жорж Марше до кожної страви проголошував тости. Наостанок наша керівниця підняла тост за здоров’я господаря і вручила йому картину, де Брежнєв вручає йому орден.

Всі були веселі, адже трохи захмеліли. І я також проголосив, що він нагороджується орденом Леніна. Вручаю йому точну копію ордена. Для всіх – це було шоком, а розчулений французький лідер - у захопленні. Обід закінчується ще декількома тостами, вино ллється рікою...

Поселяємось у готель «Мулен Руж». Після відпочинку з Павлом зателефонував тітці та повідомив, що привіз для неї ікону. За годину під’їхав водій і забрав доставлений артефакт. Минуло ще трохи часу і вельми задоволена родичка повідомляє, що організовує нам відпочинок у суботу, а зараз водій привезе гроші та подарунок для керівниці. Коли вручив тій заслужену винагороду, а це були набори дорогої французької косметики та ювелірних золотих виробів, вона була на сьомому небі.

Вечеря була у цьому ж ресторанному залі. Прийшов сам мер столиці. Знову звучали тости про дружбу та мир в усьому світі. Знову керівниця дарує господарю прийому наш презент. Це була позолочена фарфорова ваза з портретом Тараса Шевченка. Йому пояснили, що це наш український ідеал, як Бальзак, Дюма і Матіс, разом взяті для французів. Одне слово, талант, який вартий трьох французьких. Допоки мудрий Жак Ширак думав, чи погодитись, я повторив процедуру, з орденом Леніна. Він здається став ще вищий. Сказав тоді, що вручаю орден майбутньому президентові Франції. Так і сталось, Ширак виграв вибори 1995-го, а потім 2002 року.

Усе побачити і дещо спробувати

Наступного дня ми зрозуміли, що шик-готелі й високі прийоми закінчено. Вранці під’їхав автобус і нас повезли у робітничий гуртожиток на околиці Парижа. Нашою базою перебування в Парижі став гуртожиток пивного заводу у містечку-комуні Дрансі. Нас гостинно зустрів директор, представився як П’єр Морель і запросив на сніданок. Відзначу, що їда як для робітничої їдальні, була чудовою, не гіршою, ніж у ресторанах. А вже пива – скільки можеш випити. Директор лише усміхався, роздав рекламні буклетики і пояснив – на них писало «Бір-33». І я зрозумів – це міцність.

Наші екскурсії тривали. Єва роздала нам проїзні картки на автобус, тролейбус, метро і того ж дня ми відвідали столицю. Вийшли на станції метро «Монмартр», піднялись довжелезними сходами на однойменну гору. Це найвища точка Парижа, висотою 130 метрів. Побачили базиліку Сакре-Кер (Сокр. Серця) і собор Святого Петра, «Мулен Руж» і бульвар Монмартр, де щодня збираються поети, письменники, художники, актори й всілякі нероби та злодії.

Пішли на площу «Пігаль», що переходить в однойменну вулицю з численними борделями. Дівчата сміються, а деякі хлопці заходять, щоб хоч побачити, що воно таке. Забіг і Павло. Виходить розчарований – дівчата суперові, але за 2 тисячі франків на годину. Це більше, ніж тодішні 100 карбованців. Кричу: «Хлопці, скинемось для історичного моменту!». Підходять шестеро і дають по 100 франків. Павло бере гроші й пропадає на цілу годину. Виходить і каже, «працівниця» борделю як дізналася, що постраждав від Чорнобиля, то зробила знижку!

Приватний відпочинок у Парижі

Увечері частину українців забрали сім’ї французьких комуністів. Я залишився у гуртожитку. І Єва ніби щось згадала, кудись зателефонувала і за півгодини під’їхав старенький «Рено». Єва посадила мене поруч із водійкою і усміхаючись, попрощалась, бажаючи успіху. За кермом була приваблива мадам. Вона галантно представилася – Соня Туртерель, шеф якогось там департаменту мерії.

З’ясувалося, що Ширак дав їй доручення показати «веселому українському хлопцеві» Париж. Чотири дні стали незабутніми: найпрестижніші ресторани Парижа, прогулянка на катері Сеною, сходження на Ейфелеву вежу, шашлик з альпійського барана тощо. Пристанищем на кілька днів стала для мене її квартира на вулиці святого Мартіна, 34 (це поруч з мерією). Ми розставались справжніми друзями.

А коли мадам Соня приїхала до Чернівців 1993 року, тут вже я був господарем і подарував гостинній парижанці незабутні подорожі Буковиною і Прикарпаттям. Повертаючись, заїхали до мольфара Михайла Нечая, тож повезла вона Шираку пам’ятну річ і, можливо саме через неї, той за два роки виграв президентські вибори, а потім повторив 2002 року.

Наостанок

Завершити свою розповідь хочу ще однією несподіваною зустріччю. У місті Аннесі, коли ми проходили біля туристичного бюро, у вікні промайнуло знайоме обличчя. Я зайшов – і моєму здивуванню не було меж. Тетяна, яка три роки вчила мене французької мови в університеті, була господинею цього бюро. До речі, донька мого товариша Василя Бойди з Ошихлібів, Катерина, теж є власницею турбюро в Парижі, біля самої Сорбонни. Отож, знай наших!

За якийсь час ми успішно пройшли митний контроль у «Борисполі». На залишки франків там придбали долари США. І це були мої перші чесно зароблені 200 зелених баксів. Хоча того часу, за це ще можна було і потрапити за ґрати. А вдома дуже вдоволений поїздкою музикант і стоматолог Павло вручив мені ще 5 тисяч карбованців. Такої суми я до того в житті в руках не тримав.

Василь МОЙСА

За плечима українських туристів знаменита Нотр-Дам-де Парі. Серпень 1988 р. Фото автора