Юлія Семенюк (ім’я й прізвище змінене з етичних міркувань. – авт.) ще в юному віці втратила найрідніших і у свої тридцять багато встигла пережити й побачити. Та найважливіше, вона не позбулася ні жаги до життя, ні відваги, ні ентузіазму. Називаючи себе щасливою, вона охоче змінює професії, міста, впевнено відправляється на пошуки незабутніх вражень.
Захоплюється театром, музикою, спілкуванням з цікавими людьми, швидко вчиться і з такою ж легкістю ділиться позитивом з усіма, хто цього потребує. Народилась і виросла в Україні, але нині з чоловіком і двома дітками мешкає у Флоренції (Італія).
– Наважилася поїхати до Італії в 19 років, – розповідає Юля. – Закінчила школу, училище, потім поступила на заочну форму навчання в університеті, паралельно працювала у кафе в обласному центрі. Але мені то все набридло й я вирішила поїхати за кордон – заробити трохи грошей.
– Ви ж були зовсім юною. Хто допоміг?
– Допомогли мені знайомі, тому що самій кудись поїхати було нереально – на той час я заплатила 1700 євро за те, щоб перетнути кордон. Це був 2005 рік – шалені на той час гроші. Але знаєте, мені дуже сильно пощастило, бо принаймні все відбулося без пригод.
– Наслухалися про пригоди інших?
– Звичайно. Ще й як наслухалась! Одна моя знайома перший раз їхала до Італії 2003 року і розповідала, як тривалий час до від’їзду «сиділа» на спакованих валізах, бо не могла дочекатися дзвінка, а потім розповідала, як повезли їх до Польщі (легально змогли потрапити тільки туди). Далі було найцікавіше – дочекавшись ночі заробітчани відправилися через річку перетинати кордон, щоб ніхто не побачив, із валізами на голові. Оскільки надворі був листопад, більшість заробила собі хвороб, і в країну, де цих людей абсолютно ніхто не чекав, приїхали зі серйозними запаленнями. У мене такого не було. Мені зробили фальшиву візу до Англії, буцімто на навчання, на основі чого я собі легко зробила «шенген».
– Ви знали куди саме їдете?
– У Мілані на мене мала чекати жінка, номер телефону якої отримала попередньо. Але ніхто мене не зустрів і до неї я не додзвонилася. Кинули, чи як це сказати… Уже водії автобуса почали видзвонювати до своїх знайомих і просити, щоб мене хтось взяв до себе. Погодилась одна українка, яка мешкала біля Венеції, доглядаючи за стареньким дідусем. У нього був величезний будинок, тож наша заробітчанка вирішила скористатися цим і підзаробити. Тут часто так роблять. Але все відбувалося за однієї умови – мені в жодному разі не можна було виходити (максимум – на пальчиках в туалет), щоб ніхто не «спалив». Платила я їй 5 євро за ніч. І там довго не була, слава Богу. Приїхала в п’ятницю, а вже у неділю пішла на роботу.
– Чому «слава Богу»?
– Я два роки життя за ці два дні залишила на тій квартирі. У мене такий нервозний стан був, що навіть їсти нічого не хотіла, тільки й чекала того моменту, коли хтось прийде до кімнати і можна буде хоча би словом перекинутись. Вона мене так налякала за ці два дні, що я потім три місяці з хати не виходила. Розповідала, що в Італії багато темношкірих, які викрадають молодих жінок, віддають в ceкcyaльнe рабство… Це безглуздя якесь! Але я то тільки зараз розумію, а спочатку було страшно, тепер навіть соромно згадувати, як я себе поводила, коли вперше вийшла на вулицю. І от в неділю мене відвели на зупинку, де збираються українці, там пропонували різну роботу, але мені не знайшлось жодної. Аж раптом одна жінка сказала, що планує їхати додому до дочки на весілля, то її треба підмінити.
Приводить вона мене в цю сім’ю, а я переступаю поріг і давай роззуватися – все, як у нас прийнято. А у них же тут такого нема, тому дивилися на мене, як на трохи дивну. Думаю, що вони мене просто пожаліли, тому і взяли до себе. Пояснили, як готувати, прибирати, подарували книжку з вивчення італійської. Я там мала працювати місяць, а залишилася на півтора року.
Зміни деколи стаються на краще
– Важко було, не знаючи мови?
– Нормально. Жили ми на хуторі, де одна вулиця і 5 хат. Вихідних було мало – тільки один день у тиждень. А піти ж то насправді нікуди. Іноді вони мене брали з собою на концерти, на море, іноді відпускали в суботу ввечері поїхати кудись з друзями, за що я їм вдячна. Платили мені тоді 700 євро, не багато, але хоч було за що жити.
– Кажуть, все пізнається в порівнянні. Скільки отримували в Україні на попередній роботі?
– Смішно сказати – 250 грн… З чайовими отримували в місяць 400–450 гривень. Але то було нормально на той час. Принаймні я не бідувала – просто набридло все. «Пахали» ми по 15 годин в день, людей маса, завжди на ногах.
– А ця перша робота в Італії вам не набридла?
– Набридла. Тим паче, що я вже встигла вивчити мову, тому знову вирішила звільнитись. Мені запропонували іншу – доглядати за бабусею. Це мені було більш до вподоби, бо давали більше вільного часу. Та як тільки я звільнилася, мені сказали, що я вже не потрібна. От і знову довелось залишитись без роботи, але ненадовго. Якийсь час ходила на прибирання, потім зробила собі документи. І нарешті вдалося поїхати додому.
– І які були перші враження, відчуття?
– Депресивні дуже. Перший день гуляла вулицями рідного міста і плaкaлa: в центрі міста понаставляли якихось будок. Чомусь, все це мене засмучувало.
– А вдома взагалі ніхто не чекав?
– Я кругла сирота, тому чекати мене було нікому… Якось так склалося, що за одне десятиліття я втратила всіх рідних – спочатку пішла бабуся, потім інша, потім дідусі, тато, мама. В 16 років у мене не залишилось нікого…
– Тепер я розумію, чому Ви у такому молодому віці поїхали шукати кращої долі. Не було бажання вчитися десь в Італії?
– Я закінчила тут середню школу вечірню. Та це мені було потрібно, швидше, щоб вивчити добре італійську. І вже коли освоїла, влаштувалася на роботу перекладачем в суді. Рік була там і зараз планую знову повертатись.
– Мабуть, з декрету?
– Майже. У мене двоє дітей. Поки змушена сидіти вдома. Але я до цієї роботи в суді не дуже серйозно ставлюся. Вона як додатковий заробіток, тому що тебе іноді викликають, коли потрібно щось перекласти. І зарплату платять через шість-сім місяців.
– Якщо дозволите, питатиму про те, як особисте життя склалося?
Могла «відшити», але покохала
– 2010 року я вийшла заміж за італійця. Він інженер, на 7 років від мене старший, дуже гарно ставився і попросив вийти заміж. Керуючись логікою деяких жінок, то я могла би, звичайно, його «відшити», бо не мала за спиною абсолютно ніяких корисливих цілей – на той час отримала вже документи, знайшла житло, роботу, знала мову. Все було в нормі, але погодилася – бо все було по-справжньому. І от – 10 липня була сьома річниця подружнього життя. Він не такий «домашній», як всі італійці: треба повозити труби – возитиме, треба щось зварити – зварюватиме. Все вміє, не лінується. Мабуть, цим мені й сподобався… Мені дуже подобається, що мій чоловік легкий на підйом – раптово вирушити в якусь подорож, чи навіть переїхати жити в інше місто – то для нас абсолютно не проблема. До мене в Україну він сам поїхав: просто сів у машину і вирішив зробити мені сюрприз. Тиждень він був у мене, чекав, поки закінчила навчання. Мені з ним просто і легко. Ми багато подорожуємо, часто їздили у Францію, Австрію, Хорватію… А Італію об’їздили, як кажуть, вздовж і впоперек, тут не встигнеш все передивитися. Мешкали у Венеції, а коли народилась перша дитина, чоловік знайшов роботу у Флоренції. Тож не вагаючись ми переїхали і живемо тут досі.
– Ким ваш чоловік зараз працює?
–Завідувачем відділу технічного обслуговування оперного театру.
– Ви тепер полюбили театр?
– Чесно кажучи, я давно в нього закохана. І перший раз в театральні стіни саме я запросила свого чоловіка. Ми були у Відні, я прочитала в оголошенні, що в опері мають показувати балет Чайковського. Він відмовлявся, не хотів, бо раніше ніколи не був у театрі. Тож у результаті я сама купила квитки і взяла його під руку. А тепер він з нього не виходить, набагато краще знає від мене відомих оперних співаків, композиторів.
– А діти?
– Діти ще маленькі – Марко (назвали його на честь Святого Марка у Венеції, бо там народився), якому 5 рочків і Матео – йому лише два з половиною. Старший дуже старанно вчиться, ми його віддали в приватний садочок. І він вже, уявіть собі, вміє розмовляти на трьох мовах (українська, італійська, англійська). Дуже велику увагу ми приділяємо вивченню іноземних мов. Бо хтозна, що наших діток чекає в цьому нестабільному світі. А меншенький пісеньки англійською навчився співати – і це також тішить. Кожного літа ми з дітками їздимо в Україну. Можливо, коли діти виростуть, я «чухну» в Україну і житиму, як королева!
– Ви себе вважаєте щасливою людиною?
– Дуже. А чому б ні? Я маю родину, дбайливого чоловіка, гарних дітей, живу у прекрасному місті Флоренції, то на що маю нарікати!..
Адріан САК
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар