На початку XVIII століття Чернівці були більше схожі на невелике поселення з мурованими будиночками, покритими соломою і землянками. Жодної кам`яної будівлі, жодного магазину чи брукованого клаптика дороги – навколо суцільна багнюка. Лише за сотню років з цього непримітного поселення, яке й містом назвати важко, утворилась перлина Буковини, яка могла сміливо конкурувати з Віднем. І все це завдяки Австро-Угорській імперії.
Варто сказати, що чернівчани не надто пручалися австрійському вторгненню. Наприкінці XVIII століття Буковина здалась без єдиного пострілу. Та й саме військове керівництво наказало поводитись ввічливо з населенням Чернівців. Це було для чернівчан дивиною, адже прибулі солдати, за свідченнями істориків О. Масана та І. Чеховського, нікого не грабували. Мало того – навіть допомагали. Буквально за кілька років місто розбудувалось, а населення збільшилось в десятки разів. Рівень життя чернівчан нечувано підвищився, на прилавках магазинів та на ярмарках з`явились найрізноманітніші товари, доступні кожному.
Лікарів цінували найбільше
Відразу ж після приходу нової влади розпочались зміни у системі міського управління. Насамперед, встановили чітку заробітну плату.
За даними Ф. Кайндля на кінець 1783 року для міського судді встановили платню в 200 флоринів, для 4х засідателів – по100, для міського писаря – 150, для 4х службовців суду – по 96, для нічних сторожів – по 72. За відмінну службу працівники управління могли отримати винагороду. Однак з часом кількість чиновників непомірно зростала, підвищувались, відповідно, і витрати на їхнє утримання. Та згодом їх ставало менше, що неабияк полегшило фінансове становище міста. Цьому, певно, варто повчитися і нинішнім чиновникам. Здається, ще трохи і їх буде більше, ніж самих мешканців. І зарплати можна було б зменшити.
Ціни на продукти були низькими
Продукти харчування того часу вражали доступними цінами. Наприклад 1778 року 1 кг яловичини коштував 4 крейцера, свинини – 5 крейцерів, шинки і сала – 12. Телятина в 1787 році коштувала 8-9 крейцерів за кілограм, язик яловичий – 3- 3,5, теляча голова – 3,5-4.
Низькі ціни на м`ясо були пов`язані з тим, що постачанням яловичини для всього міста займалася адміністрація.
Ще 1854 року чернівчани купували фунт яловичини за 3 крейцери конвенційної валюти, а 1861 року – за 12 крейцерів австрійської валюти! 1 кг яловичини тоді коштував 60 крейцерів, телятини – 80, свинини – 80-90. Тобто ціни зросли чи не в десятки разів. Попри інфляцію австрійської валюти буковинці завжди купували найнеобхідніше. Звичайно, про дороге м`ясо можна було лише мріяти, однак навіть і найдешевше було завжди свіжим.
Дешевим було зерно. До 1861 року ціни на зернові за 100 кілограмів коливались в межах 15-40 крейцерів.
На початку ХХ століття всі продукти харчування подорожчали. Наприклад, куряче яйце 1830 року можна було купити за 0,25 крейцерів, а уже на початку ХХ ст. за одне яйце треба було заплатити 4-5. У 2-3 рази підскочили ціни на фрукти. Для більшості містян це проблемою не стало, адже оплата праці була високою.
Порівнюючи з сучасним станом ринку, таких цін нині не знайдеш ніде. Навіть у кращі часи м`ясо завжди було дорогим, і дозволити споживати його щодня міг не кожен українець.
Не економило міське керівництво на зарплатах лікарів. Наприкінці ХІХ століття штатним працівникам крайової лікарні визначали такі річні ставки: директору – 1500 флоринів і доплата 800, 2 заступникам – по 1200 і доплата по 300, 3 лікарям – по 600 флоринів і житло, управителю – 1100. За сучасними мірками ці суми є просто космічними, адже нині того мізеру, який заробляє рядовий лікар, ледве на прожиття вистачає.
У зв`язку з наріканням мешканців на дорогі медичні послуги, зокрема приватних лікарів, санітарна рада краю затвердила розмір цих послуг у місті: лікарський огляд – 1-2 фл., візит лікаря вдень додому до хворого – 2 фл., нічний візит - 3 фл., консультація – 5 фл., особливі операції за домовленістю – від 2 до 30 фл. Тобто вже тоді був прайс з послугами лікарів, який значно полегшував життя і містян, і лікарів, яким не доводилось вислуховувати нарікання людей.
В. Ботушанський пише, що ціна за перебування в лікарні однієї людини становила: 1843 року -20 крейцерів ( в 1 флорині – 60 крейцерів), 1856 – 27, 1858 – 47, 1871 – 57. Тобто ціни зростали з кожним роком, в той час як зарплати вже до кінця ХІХ століття зменшувались. Однак все це було офіційно. Зараз, за законом, медицина в Україні безкоштовна. Але діє правило: як заплатиш, так і вилікують.
Гідну оплату праці мали й вчителі. Зарплату за крайовим законом 1873 року виплачували відповідно до трьох категорій учителів, всередині кожна ділиться на 2-3 підкатегорії залежно від посади, стану, типу школи, місцезнаходження (село чи місто).
Для вчителів першої категорії зарплата становила в місті 800-900 фл. на рік, другої категорії у народних школах – 500-700 фл., третьої – 400-450 фл. Новачки отримували 360 фл. Порівняно з платнею в інших провінціях імперії, середньорічна зарплата буковинського вчителя була не надто високою, проте конкурентоспроможною.
Чернівчани не цурались і підробітку. 1867 року у місті оплачували поденну працю: ручна – 0,4 фл., з тяглом – 2,5 фл., у Садгорі – 0,5 і 3,0 фл. За ці гроші можна було придбати і хліб і до хліба. Якщо перевести ці гроші в сучасний еквівалент, то заробіток від поденної праці нині приблизно такий же. Тобто за сотню років практично нічого не змінилось.
І маклери на ярмарках були, і спекулянти
Буковинці, чий гонор просто не дозволяв сидіти в тіні, любили похизуватись перед світською публікою. Як-то кажуть, себе показати і на других подивитись. Найкращим місцем для цього були ярмарки.
Історик Ганна Скорейко розповідає, що започаткувала ярмаркову традицію у Чернівцях військова адміністрація відразу після приєднання Буковини до Австрії. У місті запровадили два ярмарки на православні свята Богоявлення та Петра і Павла.
Значну частину торгівців на ярмарках становили місцеві буковинські селяни, які привозили у місто свою нехитру домашню продукцію, сподіваючись щось заробити і таким чином капіталізувати важку повсякденну працю на землі.
- Торгували в основному сільськогосподарською продукцією, - каже Г. Скорейко. – Все, що вирощували селяни у господарствах, ставало товаром на ярмарках. Р. Кайндль згадував свої враження від ярмаркового дня у Чернівцях: «…крик і рев: сотні биків женуть просто вулицею, так що все мусить втікати, наче в оповіданнях Купера. Або вулиця перетворюється у потік, що скаче і кувікає, - то женуть на ярмарок свиней. Або ж провозять довгі валки возів, навантажених лантухами з хлібом».
Румунські і українські жінки та дівчата пропонували свої старання: чорні глиняні глечики з густою, білою сметаною, сир, яйця, кукурудзяне борошно. Пропонували також птицю.
Було безліч товарів домашнього вжитку: різьблені ложки, макогони, дерев'яні миски, а ще відра, діжки, корита і шаплики, віники і щітки.
Власне, від сучасного ярмарку тодішній практично нічим не відрізнявся. Сьогодні, як і більше сотні років тому, на ярмарок привозять абсолютно все: від хліба і до кованих воріт. Цінова політика теж широка. Однак добробут буковинців з часом все ж погіршився, і піти з ярмарку з цілою торбиною наїдків та різноманітних товарів може не кожен – ціни кусаються.
У Садгорі відбувався знаменитий на всю околицю ярмарок худоби. Це, до речі, потребувало особливої організації, адже слід було облаштувати пасовища та водопої, належні умови для торгівців і покупців. Про масштаби торгівлі свідчить той факт, що ярмаркування тривало з лютого по грудень і за цей час збували до 100 тис. голів угодованої худоби!
До будівництва залізничної мережі, ярмарки були значними центрами торгівлі в краї. Після з'єднання європейської мережі залізниць з Буковиною торгівля набула небувалого розмаху, але ярмарки зійшли до рівня щотижневих базарів. У край залізницями завозили фабричні товари, тому місцеві ремісники поступово втрачали своїх клієнтів, а торгівці переходили від ярмаркування до магазинної торгівлі з вітринами і модними вивісками. Змінювались не лише економічні реалії і й саме обличчя Чернівців, які з часом набули рис центральноєвропейського міста.
Тому ярмарки втратили своє колишнє важливе економічне значення. На початку XX ст. жителі Чернівців сприймали Петрівський ярмарок не як місце концентрації торгівлі, а як данину традиції, котра справляла незабутнє емоційне враження на відвідувачів. Таке ставлення до нього збереглось і донині. Доходу до місцевого бюджету з нього практично немає, однак ярмарок і далі проводити. Що вдієш – традиція.
Яна МАРІЯНЧУК
Приїжджі селяни торгували у місті усім: від глечиків і до худоби. Фото з книги "Чернівці: історія і сучасність" Василь Ботушанський
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар