Події останніх років змусили нас по-іншому подивитися на колись винятково мирні професії. Одними із перших на передову викликали медиків, адже без їхньої допомоги не обійтися. Виконувати свій обов’язок у зоні пішли і медсестри та лікарі Військової частини А-1028. Військовий госпіталь. Напередодні Жіночого дня вони поділилися тим, як працювалося у зоні бойових дій та чи не важко бути жінкою у таких умовах. Та хай би як складно було, всі вони, якщо доведеться, знову поїдуть виконувати свою роботу.
Олена Адушкіна: «Я - офіцер і вважаю, що в армії не може бути жінка і чоловік, є лише військовослужбовці»
У зоні АТО я працювала з кінця липня по 17 жовтня, тобто три місяці. Була у Донецькій області у місті Часов Яр. Там перебував зведений військово-медичний загін Харківського госпіталю ВМКТ Військово-медичного клінічного центру Північного регіону. Працювала на посаді начальника госпітального відділення. У відділенні лежали в середньому 30-40 осіб. Хворі були дуже різні. Були як терапевтичного профілю, так і неврологія, психіатрія і, природно, наркологія. Ми допомагали і місцевому населенню. Госпіталь цей перебував на базі лікарні. Там одне крило було закинуто і його відвели якраз під цей зведений медичний загін. Ми спілкувалися з цивільним населенням, з працівниками цієї лікарні. Скажу, що дуже добре до нас ставилися, не було з колегами якихось конфліктів, працівники лікарні нам допомагали.
Що стосується нашого колективу, то з кадрових офіцерів були тільки я і провізор, а всі інші були мобілізовані. Потім нашого начмеда мобілізованого відкликали і я виконувала обов'язки і начмеда, і начальника госпітального відділення. З жінок-лікарів була я і ще одна цивільна жінка-психіатр із Горлівки, котра працювала у Першому добровільному медичному госпіталі, так званому ПДМШ. Це люди, які на добровільних засадах організовували цей госпіталь, і вони допомагали всім госпіталям у Донецькій і Луганській області. Колектив був хороший. Ми досі зідзвонюємося, радимося. Коли недовго ти перебуваєш у закритому просторі, час минає набагато швидше. Здавалося б, лише три місяці, а життя пройшло, як за рік. І люди пізнаються у таких умовах дуже швидко: хто хороший, хто нехороший. Ти увесь час на виду, ти їси, спиш, працюєш в одному котлі і погана людина там просто не виживає у такий обстановці.
Напевно, найскладніше, працюючи у зоні АТО, було бачити біль, а також усвідомлювати, що ти не можеш допомогти людині.
Що ж до вибору своєї професії, скажу, що був він невипадковим. Я дочка військового. Проїхала з татом Радянський Союз. Народилася у Німеччині, жила у Ленінграді, у Забайкаллі, Монголії. Так що я свідомо йшла до медінституту і знала, що буду військовим лікарем. І волею долі так сталося, що таки ним стала.
Якщо ще раз доведеться їхати і виконувати свій обов'язок, звичайно ж, поїду. Я не знаю таких лікарів, які відмовлялися б їхати.
Що ж до того, чи важко бути жінкою-військовим лікарем у такий час, скажу як підполковник медичної служби, я є офіцер і вважаю, що у нашій армії не може бути жінка і чоловік. У нашій армії є офіцер, військовослужбовець. І такі завдання, які покладають на чоловіків, їх покладають і на жінок. І хочу сказати, що у деякі моменти жінки виконують ці завдання навіть краще за чоловіків, тому не підтримую поділу на чоловіків і жінок, є військовослужбовець, який виконує завдання, і все.
Марина Кобилюк: «Перше відчуття – це був страх, та з часом адаптувалися, звикли»
Прийшов наказ із Києва і ми поїхали. В нас ніхто не відмовився їхати. Перше відчуття – це був страх, та з часом адаптувалися, звикли. Людина – таке створіння, що до всього звикає. В зоні АТО попрацювали три з половиною місяці.
Звичайно, коли обирала професію медика, думала, що можливо колись поїду в якусь місію, та ніколи і подумати не могла, що це буде під час конфлікту між Росією і Україною.
Працювати у зоні було важко усім. Не було тієї сталості, як звикли в мирний час у лікарнях, коли все йде як годиться. Та завжди між медиками була взаємодопомога. Медичне забезпечення там дуже сильне. В першу чергу ті медики, які ближче до передової, надають першу медичну допомогу, далі хворих та поранених доправляють у госпіталь, де ми перебуваємо, і коли вже стабілізували хворих, їх відправляли на евакуацію у Дніпропетровськ. Попрацювавши у таких бойових умовах, скажу, що наші спеціалісти, лікарі не поступаються нікому.
Скоро жіноче свято, та, кажуть, що в армії жінок немає, є лише військовослужбовці. А тому 8 Березня для нас - це суто сімейне свято, адже вдома ми відчуваємо, що ми жінки, на службі – ще один будень.
Світлана Боднарюк: «Якби потрібно було їхати знову та працювати у зоні АТО, звичайно, поїхала б»
Звичайно ж, опановуючи медичну спеціальність, я не думала, що буду таку місію виконувати. Та довелося. Працювала у зоні АТО у відділенні реанімації. Виїжджали ми за пораненими, надавали медичну допомогу. З колективом, звісно, спрацьовувалися, підтримували один одного. В таких умовах працювати, безперечно, вдвічі важче. Адже там завжди потрібна невідкладна медична допомога.
Якби потрібно було їхати знову та працювати у зоні АТО, звичайно, поїхала. Думаю, що медики напевно не повинні відмовлятися їхати туди і надавати медичну допомогу. Адже потрібно виконувати свою клятву Гіппократа. Коли потрапили туди вперше, спочатку був страх, та потім ми звикли, адаптувалися, тому наступного разу поїхали б. Водночас скажу, що бути жінкою-медиком на передовій справді дуже важко.
Марія Фалібога: «Працювати у зоні АТО важко, бо у тебе немає ні вихідного, ні обіду, ні ночі – працюєш постійно»
Там, у Красноармійську, я працювала перев’язочною сестрою. Тут у мене трохи інша спеціалізація, та там довелося виконувати саме таке завдання.
Працювати у зоні АТО важко, бо у тебе немає ні вихідного, ні обіду, ні ночі – працюєш постійно. Звичайно, у всіх нас був страх, та в ті моменти, коли привозили поранених, страху не відчуваєш, а лише працюєш, аби відновити хворого. Людині властиво звикати до всього. Але коли ти вже знаєш свою роботу, виконуєш одне і те ж, так би мовити, «по накату». Хворі були різні. Були дуже складні, були легші. Там не було, як-от, у нас тут по декілька хворих, там траплялося, що привозили і по двадцять, і по тридцять. Залежно від подій на передовій.
Звичайно, острах був ще і через те, напевне, що вдома залишалися діти. Звісно, розмовляли по телефону, та цього мало, не вистачає дотику, хочеться їх обійняти, а такої можливості нема.
Що ж до того, як воно бути жінкою-військовим, жінкою-медиком, то може трошки легше, тому що до тебе ставляться, як до жінки. Ті ж офіцери розуміють, що це жінка, якісь іноді є поблажки.
Сподіваюся, що війна швидко закінчиться і ми більше туди не потрапимо. Але це залежить не від нас. Ми вже знаємо свою роботу, знаємо, що маємо робити і тепер у разі чого, буде легше і морально, і фізично.
Наталія Халявчук: «Завдяки тому, що ми одне одного підтримували морально та фізично, нам було легше впоратися»
Коли обирала професію медика, звичайно, що не сподівалася, що колись буду там, у зоні конфлікту. Ми пропрацювали у зоні АТО три з половиною місяці, але витримали.
В умовах бойових дій працювати значно важче, бо потрібно робити все швидко, самостійно приймати рішення, як діяти стосовно того чи іншого хворого. Та і самі пацієнти там були дуже різні.
Та завдяки тому, що нас їхало шестеро дівчат і тому, що ми одне одного підтримували морально та фізично, нам було легше впоратися з усіма тими обов’язками, що лягли на наші плечі. А тому якщо раптом знову буде наказ їхати і надавати медичну допомогу в зоні АТО, у такому складі, звичайно ж, готова їхати.
Лариса Карча: «Коли ми лише приїхали додому, то десь майже місяць хотіли повернутися назад»
Ми були у 66-му мобільному госпіталі. Я працювала у сортувальному відділенні. Це відділення, де ми приймали хворих, надавали першу медичну допомогу, яку могли. І далі вони йшли у госпіталь, де їм надавали лікарську допомогу.
Безперечно, було страшно. Навіть зараз, коли їду містом і вмикається світло, здається, що то блокпост. Ми проїжджали три блокпости, коли виїжджали із зони. Одна медсестра, один охоронець, водій і від десяти до двадцяти хворих. Їх треба було довезти до Дніпропетровська, там передати місцевим медикам. Було важко. За нас переживали, коли ми їхали на виїзди. Але все минуло добре.
Я не погоджуюся з тим твердженням, що усі медики повинні їхати на передову. У кожного є свій рівень страху, у кожного наразі різна психіка. Молоді, на мою думку, там взагалі немає чого робити. Це не для дітей. Тим паче, наші діти – це кімнатні діти. Та молоді було дуже багато. Дівчата були по вісімнадцять-дев’ятнадцять років. Думаю, їхати повинні ті, хто вже щось уміє і попрацював не один рік. Та людина має оцінювати, чи готова вона до цього.
Ми всі спрацювалися. Допомагали одне одному, не було такого, аби хтось не хотів поділитися знаннями та вмінням. Кожен виконував свою роботу. Всі дні проходили одноманітно. Адже у приймальному відділенні у нас робота була завжди.
Було важко і тому, що доньку залишила саму, і за неї хвилювалася. Та якби потрібно було їхати знову, поїхала б. Коли ми лише приїхали додому, то десь майже місяць хотіли повернутися назад, тягнуло туди.
Уляна ДЕЛІКАТНА
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар