Люди повертаються в Україну

Незважаючи на те, що влада рекомендує почекати з поверненням у рідні міста, українці ринули додому суцільним потоком. Охочих повернутися так багато, що, за даними Держприкордонслужби, час від часу кількість тих, хто в’їхав в Україну, перевищує кількість тих, хто виїхав.

Причини повернення у кожного свої – хтось сумує за домівкою та звичним комфортом, а у когось закінчилися гроші. Але, можливо, глобальна причина полягає в іншому. Сьогодні мільйони наших громадян на власному досвіді переконалися у правильності відомої поради – не плутати туризм із еміграцією.

Вимушена еміграція допомогла багатьом переконатися, яким щасливим було наше життя і як нам пощастило жити у рідній країні

З’ясувалося, що еміграція – це зовсім не те, що приїхати на кілька днів, щоби «зануритися в європейське життя». Доведеться вирішувати побутові питання, працевлаштовуватись чи ставати на біржу праці, шукати лікарів, спілкуватися з чиновниками, купувати продукти з незнайомими назвами та виявляти, що це зовсім не те, що ви подумали спочатку.

Майже все перетворюється на проблему

У соцслужбі, куди прийшли для оформлення документів, раптово може виявитися, що ніхто не розмовляє ні українською, ні російською, ні англійською. Сплатити за зв’язок неможливо, тому що це можна зробити лише з місцевого рахунку, а його немає.

Банківську картку видадуть не як у нас за 15 хвилин, а через три тижні та три приходи до банку (І це ще швидко  – ред.). Під час першого приходу подаєте заяву на перевірку, другого – заяву на відкриття рахунку, третього – на випуск банківської картки. І вже потім чекаєте, коли її випустять.

Або, наприклад, ліки. Майже всі – за рецептом. Рецепт виписує сімейний лікар. Сімейного лікаря мають лише застраховані особи. Застрахуватися можна лише після реєстрації. А зареєструватися – після подання документів на ВНЖ (тимчасовий притулок тощо) та укладання офіційного договору оренди, який підтвердить, що ви живете саме у цьому районі. І як думаєте, коли вдасться купити ліки?

Гуманітарна допомога – це окрема історія, яка підходить далеко не всім. Втриматись у «золотій середині» - тобто взяти те, що потрібно і коли це справді потрібно – вдається далеко не всім. Багато хто впадає в крайнощі. Одні беруть усе без розбору за принципом «дають – бери» і дуже раді, що вже другий місяць вдається жити на всьому готовому. Інші, навпаки, не можуть перебороти незручність та взяти щось безкоштовно, оскільки розуміють, що нічого безкоштовного в нашому житті немає.

Пережити соціальну смерть

Блогери відзначили, що емігрант фактично переживає соціальну смерть, оскільки в нього порушуються всі алгоритми взаємодії з навколишнім світом. Чуже все: мова, коло спілкування, жарти, менталітет, побут, спосіб життя, продукти. Причому у режимі 24/7. Нема друзів, нема колег, нема родичів. У чужій країні навіть звичний борщ приготувати не вдасться, оскільки всі інші смаки – і м’яса, і овочів, і води.

Додайте сюди те, що переселенці перебувають у дуже різних умовах, і тут немає жодної закономірності, крім того, що комусь пощастило, а комусь – ні. Одним удалося зняти житло, оренда якого навіть частково чи повністю компенсується державою. Інші тижнями зі старими та дітьми ночують на матрацах, покладених на підлозі місцевої школи. Але додому (тобто звичні алгоритми взаємодії) хочуть і ті, й інші.

- На початку березня я раптом усвідомила, що мені доведеться виїхати з України, щоби вивезти 10-річного сина, - розповідає подруга. – Зібралися буквально за кілька годин та поїхали до Словаччини, де нам пообіцяли житло знайомі чоловіка. Та коли я приїхала, з’ясувалося, що вони мали на увазі надання житла на кілька днів, поки ми собі щось знайдемо. Декілька днів ми ночували на підлозі в центрі для біженців, а потім нас відправили до заміського готелю. Невелика кімната зі своїм санвузлом, загальна кухня та приголомшлива природа – після тижня ночівлі на підлозі ці умови здалися раєм. Але прожити в цьому раю я змогла всього 10 днів.

Подруга зізнається, що дуже сумувала за всім і таки повернулася додому.

Набутий синдром біженця

Сьогодні у вимушеній еміграції у різних країнах – Польщі, Чехії, Угорщині, Словаччині, Португалії, Литві, Естонії, Австрії – є десятки моїх знайомих. І я помітила таку закономірність: найкраще до нового життя адаптуються ті, хто не ставлять собі довгострокових цілей, а просто займаються повсякденними справами – працюють, вирішують побутові питання, вчать нову мову, заводять нових знайомих.

Це цілком зрозуміло. Горизонти планування сьогодні скоротилися до мінімуму як у тих українців, хто залишився вдома, так і тих, хто виїхав. І постановка питань на кшталт «навіщо мені вчити словацьку, адже вона мені, крім Словаччини, ніде не знадобиться?», «навіщо мені нові друзі в цій країні, адже я не збираюся тут залишатися?», «Навіщо мені шукати роботу, адже за тиждень-два поїду? - це шлях у нікуди.

Мій приятель, який уже сім років живе і працює в Польщі, розмістив у своєму будинку та в будинках своїх бізнес-партнерів півтора десятка українських біженців. За кожного він відчуває особисту відповідальність і дуже переймається тим, що всі ці люди фактично провели два місяці в Польщі даремно.

- Коли ми з дружиною 7 років тому приїхали до Польщі, ми знали, що, по можливості, залишимося тут назавжди, тому працювали по 15 годин на добу, вчили мову і намагалися асимілюватися всіма доступними способами, - каже Михайло. - Я розумію, що в лютому-березні більшість прибували сюди в зовсім іншому стані й з іншим настроєм, і, на жаль, через два місяці вони не змогли себе пересилити. За цей час вони могли б оформити документи, отримати якусь допомогу, влаштуватися на роботу, віддати дітей у дитячий садок, зрештою, піти на мовні курси, але вважали за краще «сидіти на валізах» в очікуванні того, що ось-ось поїдуть додому. І, до речі, половина вже виїхала.

Знайома психологиня пояснила, що це прояви синдрому біженця. Синдром біженця – це емоційний стан, спричинений тяжкими переживаннями щодо втрати звичного життя. У такому стані люди не можуть змиритися з переїздом, не створюють нових опор та не налагоджують нових соціальних зв'язків. Вони просто не пускають нову реальність у свій внутрішній світ, і у них лише одне бажання: хай усе стане так, як було раніше!

На жаль, ми всі розуміємо, що «як раніше» вже не буде. Але вимушена еміграція допомогла багатьом переконатися, яким щасливим було наше життя і як нам пощастило жити у рідній країні. Так, «як раніше» не буде. Але, можливо, буде краще, ніж раніше, бо ми відновимо свою країну загальними силами: силами тих, хто не їхав, силами тих, хто вже повернувся, і силами тих, хто обов'язково повернеться, бо не мислить свого життя без України.

Вікторія ОСИНСЬКА