Що під час перемир’я, про яке домовилися у Мінську, не будуть стріляти, ніхто і не вірив. Та сподівалися, що робитимуть це принаймні не так часто. І хоча жити під постійні звуки пострілів тамтешні мешканці вже давно звикли, призвичаїтися до цін на продукти на ринках і їхню відсутність у магазинах люди ніяк не можуть. А із початком навчального року проблем додалося, адже у багатьох містах не працюють ані школи, ані дитсадки. Відтак навчальну програму дітлахам доведеться наздоганяти самотужки.
У декотрих населених пунктах, а саме у напрямку Маріуполя, запровадили додаткові обмеження. Зокрема, ввели комендантську годину.
Люди розповідають, жити там вже майже нестерпно, та втікати їм немає куди. І зважаючи на це, їм вже байдуже, хто контролює їхнє місто, аби нарешті припинили стріляти.
Ми поспілкувалися із мешканкою міста Перевальськ, що на Луганщині. Це місто, котре із початку бойових дій на Сході не знало спокою. Нині його відвоювали українські силовики, і люди, котрі вимушено втекли від війни, змогли повернутися додому. Таїсія Гудзенко розповіла, як їм живеться неподалік лінії фронту.
- Коли місто почали обстрілювати, втекли до сусіднього міста Брянка. А 1 вересня повернулися додому. На щастя, чоловік та мама працюють на ринку, тож хоч якось можна вижити, адже у магазинах на полицях порожньо. Щойно щось привозять, люди вмить розмітають. Більшість магазинів закрито, а ті, що працюють, продають все втридорога.
Пошта у нас не працює, інші структури також. Продукти час від часу підвозять і завдяки тому, що працює Перевальський м’ясокомбінат, можна щось купити, хоча черги жахливі. Кожен ранок розпочинається зі дзвінків, чи всі живі. Про школу поки що не може бути й мови, на жаль. Як наздоганятимемо, не маю навіть уявлення, - розповідає жінка.
- Не тішать і звістки від родичів. Татова сестра з Луганська тимчасово переселилася до батьків. Якось набралась сміливості й поїхала до Луганська подивитися, чи ціла її квартира. Ми ледь дочекалися, доки вона повернеться. Каже, у місті немає ані світла, ані води. Курсують лише кілька маршруток.
Двоюрідний брат у Донецьку змушений був ховати свого батька під обстрілом, без священика. Відспівували вже потім у церкві, коли змогли туди потрапити.
Коли у нас стріляли, люди втікали до Маріуполя (там тоді було спокійно), так місцеві здирали з втікачів 3-7 тисяч гривень за оренду однокімнатної квартири. А тепер й самі шукають, де заховатися, й окопи риють.
Нас часто запитують, чому ми не виїдемо звідти, доки ситуація не стабілізується. Все дуже складно. Ніхто з моїх знайомих, котрі втекли в інші області, не змогли отримати ані пенсії, ані допомоги на дітей, - каже Таїсія Гудзенко.
Юлія ХОРОШУН
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар