Минули два роки від подій на майдані, котрі сколихнули не лише українське суспільство, але і світову спільноту. Тоді, 28 листопада 2013 року на саміті мали підписати Угоду про асоціацію з ЄС, до якої Україна йшла довгі роки. Однак 21 листопада уряд Януковича несподівано призупинив підготовку до підписання документа та взяв курс на Митний союз із Росією. Цього ж вечора, незважаючи на зливу та холод, на майдані Незалежності зібралися тисячі людей. Розпочалася українська Революція гідності. Найгучніша подія, котра спровокувала ще більшу рішучість мітингувальників та несприйняття чинної влади, трапилася за десять днів з початку протестів. Уночі проти 30 листопада влада силами «Беркута» влаштувала силовий розгін євромайдану у Києві. Внаслідок розгону було травмовано десятки протестувальників, були і зниклі. А вже 1 грудня у річницю Референдуму про суверенітет 1991 року на майдани і вулиці Києва вийшли, за різними оцінками, від 500 тисяч до 1 млн. протестувальників.
Думки вголос
Потрібно запитати себе, що зробили ми за ці два роки
Слід замислитися над тим, що ми зробили за ці два роки. Чи щось змінилося довкола, у нас в родині. Адже це революція гідності у самій суті зміни людини з старої на нову. Бо зробити один раз і не старатись більше тримати себе в руслі правди, - нічого не вийде. Тому сьогодні – це радше, питання перед загиблими, чого я домігся у боротьбі зі своїми звичками, чи перестав красти, обманювати, жити неправдою, хабарами. І тоді нам стане перед очі слово Христове, «хай кине першим в неї каменем той, хто без гріха».
Євромайдан - це рубікон для України
Євромадан - це рубікон для України, тому зміни в країні невідворотні. Звичайно, кожен сподівався, що вони будуть відбуватися швидше і не так болісно. Цей процес мені нагадує корчування старих дерев. Зрізали лише стовбур, а система, проти якої постали українці глибоко вкорінилася в усіх галузях і продовжує тягнути соки із землі. Що виросте на цьому місці: чи відродиться старе, хворе дерево, чи проросте нове - здорове і плодоносне - залежить від усіх нас.
Далі обстановка лише розпалювалася. Скандальні закони 16 січня, які передбачали, зокрема, посилення відповідальності за наклеп, порушення під час масових акцій та заочне кримінальне провадження, дали поштовх вже не просто сутичкам, а справжнім боям на Грушевського, які завершилися арештами та смертями активістів. Всього, за офіційними даними, за період протистоянь загинуло 96 осіб, неофіційно говорять про понад сотню. Згодом так звані "драконівські закони" таки відмінили, а глава уряду Микола Азаров пішов у відставку. А вже увечері 21 лютого Янукович та частина його оточення покинули Київ. Зрештою в. о. Президента став Олександр Турчинов, а Арсеній Яценюк очолив Кабмін. Також вийшла на волю опонентка Юлія Тимошенко. Далі було повернення на шлях євроінтеграції та вибори нового очільника держави. Отож, тривала революція гідності 94 дні, охопивши всю Україну. У Чернівцях так само стояли намети, захоплювали та барикадували адмінбудівлі, знімали чиновників, проводили віча. За цими подіями на майдані стежила не лише вся Україна, але і світове співтовариство, адже такого повороту подій мало хто очікував.
Час пройшов, тоді на фоні кровопролиття і смертей звучало багато обіцянок, котрі нібито мали змінити країну і життя кожного українця. Та, як часто буває у нашій державі, не так сталося, як гадалося.
Революція гідності, як її іще називають, принесла лише зміну влади, але у жодному разі не поліпшення. Та, зрештою, ніхто не говорив, що жити по-новому, означає, жити краще. На тлі зубожіння населення комунальні платежі і ціни зросли у рази, корупція, з якою так рішуче планували боротися, теж нікуди не зникла, а події на сході країни та так звана антитерористична операція, яка триває не один рік, забрала вже тисячі життів пересічних українців. Усе це призвело до розчарування та навіть апатії. Люди просто перестали вірити у те, що країна взагалі має майбутнє.
На фоні усього цього виник фанатичний, чи то навіть істеричний патріотизм – вишиванки, віночки, перейменування вулиць та руйнування пам’ятників, орнаменти на автівках, прапори на балконах і у вікнах, а також філософські роздуми про те, які ж ми молодці та як змінилися, у соцмережах – все це стало частиною життя «оновленого» суспільства. Та новоспечені патріоти так само кидають сміття прямо під ноги, не поступаються місцем у транспорті, дають і беруть хабарі та чекають на безвізовий режим, аби втекти в іншу, кращу країну і вже там, поповнивши ряди діаспори, розповідати про тугу за Батьківщиною.
Що ж до змін реальних, звичайно, люди не так бояться говорити, а головне, мислити, а дехто навіть береться до дій, та їх практично немає та і не може бути, якщо в них не зацікавлені ті, хто мав би їх і провадити.
Уляна ДЕЛІКАТНА
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар