Лариса Кубасова-Гасанова і на пенсії не дає собі спокою. Активна життєлюбна жінка на невеличкій прибудинковій ділянці вирощує справжній екзотичний сад, а ще у міру можливості допомагає нужденним. Колись пані Лариса тривалий час вчителювала, викладала у школі російську мову та літературу. Навіть тепер, через багато років, її учні кажуть: «Ми пам’ятаємо Ваші уроки». За словами педагога, секрет полягає у тому, що завжди уміла зацікавити дітей, поєднуючи літературу і музику. Мабуть, немаловажливою є і її любов до самонавчання. Свого часу вона за два роки, замість п’яти, з відзнакою завершила навчання у Чернівецькому музучилищі, ставши диригентом-хормейстером. Навчалася екстерном навіть при тому, що не мала попередньої освіти у музичній школі, була самоуком. Мало того, вступила до ЧНУ ім. Ю. Федьковича на філологічний факультет з першого і лише єдиного (!) іспиту.
Одне з найбільших щасть – діти і онуки
Із неабиякою любов’ю жінка розповідає про своїх дітей та їхні життєві досягнення. І, звичайно, не забуває про онуків.
Мало не зі сльозами на очах оповідає про найстаршого Миколу, він гарно малював, був їй чудовим помічником та доброї душі людиною. Помер від того, що запізно діагностували у нього небезпечну хворобу.
– Коли його не стало – для мене це була невимовна трагедія, я дуже довго не могла прийти до тями, – зізнається чернівчанка.
Її середульшу дитину звуть Галиною. Зараз вона живе і працює у Женеві (Швейцарія). Колись навчалася у Німеччині, там же продовжила працювати, а згодом її запросили у Швецію, пізніше – Англію, а відтак Швейцарію.
– Галина у мене велика розумниця, ще у 8 місяців вона розмовляла, вже знала букви, – стверджує Л. Кубасова-Гасанова.
На моє захоплення і водночас здивування жінка лише усміхається і авторитетно мовить: «Я ж педагог, я з нею займалася».
Лікарі казали: «Ларисо Миколаївно, потрібне диво від Бога, то що наші людські можливості вичерпано». Я приїжджала і просто молилася
– Донька практично знає 14 мов, – додає жінка. – Вона працює з проектами країн європейської співдружності. Тобто допомагає плідно співпрацювати і долати мовний бар’єр тим людям, які звідусіль з’їжджаються на ті чи інші симпозіуми. А ще у мені від Галочки є онук, він у семирічному віці уже закінчує навчання у четвертому класі. Емануїл знає англійську, німецьку, французьку, іспанську і зі мною розмовляє російською.
Наймолодшого сина зовуть Джалалом. Вона його усиновила у півторарічному віці, коли у Нагірному Карабасі загинув його батько – офіцер розвідки. Якби доля склалася інакше, то теперішній чоловік пані Лариси приходився б Джалалу дядьком. Нині батьки тішаться з того, що наприкінці травня син подарував їм онучку Вероніку.
Життя завжди підкидало чимраз нові випробовування
За своє житя Лариса Миколаївна не раз опинялася на лікарняному ліжку. Усе через складний період під час попереднього заміжжя, а ще – комбінований порок серця, ревматизм... Та незважаючи на різні свої проблеми та болячки, примудрялася допомагати іншим. Вона і сама не знає, звідки у неї бралися цілительські здібності, але інтуїтивно відчувала де треба рукою провести, а в якій ситуації – просто поспілкуватися з пацієнтом. Бувало, допомагала іншим навіть тоді, коли сама ледь на ногах трималася. Каже, у неї одразу наставало знесилення, мовляв, віддавала їм свої сили: вони підводилися, а я – падала.
– Досі не вмію ставити захист. Бог захищає, – запевняє жінка.
Власне, через унікальні здібності чернівчанки, до неї по допомогу зверталися навіть медики. Одні пропонували відкрити кабінет психологічного розвантаження, інші – викликали в реанімацію.
– Це на «Фастівську» мене кликали, – розповідає чернівчанка. – Лікарі казали: «Ларисо Миколаївно, потрібне диво від Бога, тому що наші людські можливості вичерпано». Я приїжджала і просто молилася. У першу чергу відчувала співчуття до помираючих пацієнтів, навіть казала: «Господи, якщо ця людина з Тобою не примирилася – дай їй шанс, поверни її назад». Цікаво, що у мить такого повернення вони розповідали незвичні речі, про які згодом забували. Якось один із пацієнтів прийшов до тями, я радісно: «Слава Богові, повернувся», а він мені: «Це ви мене повернули? Навіщо? Я бачив Його, мені там було добре, легко, радісно. І я так не хотів назад. А Господь мені каже: «Повертайся, тобі ще рано».
«У мене ж була клінічна смерть»
Раніше пані Лариса була дуже кволою жінкою, кожні півроку лежала у лікарні. Каже, дещо її відпустило зі здоров’ям, коли по-справжньому прийшла до Бога.
– У мене ж була клінічна смерть в інституті у Києві, – зізнається чернівчанка. – Річ у тім, що мені не можна було народжувати, але як це, без нащадків? Тому першу дитину – Миколу – народжувала «кесарево» під місцевим наркозом. А ось з Галочкою, коли її народжувала, мені дали загальний наркоз. Тоді сталася зупинка серця і добре, що це було в інституті, бо там мене одразу «відкачали». А потім лікарі констатували: «Якщо не прооперуєте серце, то доживете до 45 років, не більше». Проте коли по-справжньому прийшла до Бога – мене зняли з обліку, навіть сказали: «Або це не ваше серце, або це не ваша картка».
– Достеменно не пам’ятаю, як і що було під час клінічної смерті. Пригадую, було світло у кінці тунелю. А коли прийшла до тями і мене лікар запитує: «Ларочка, як почуваєтеся?». Відповідаю: «Добре, а хто народився?», а він: «А ви кого хотіли?». Кажу: «Дівчинку». «У вас – дівчинка народилася, – повідомив лікар. – Така хороша, пухкенька, 4,100». І мене огорнув такий стан: від кінчиків пальців ніг пішла вверх тепла-тепла хвиля, я була така задоволена і щаслива, що усе завершилося добре, тому що і дитина, і я – живі-здорові.
Ольга ШУПЕНЯ
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Залишити коментар